Формалізм замість правосуддя, незаконне повернення позову та питання до доброчесності судді.
Право на доступ до суду є одним із фундаментальних конституційних прав людини. Проте інколи саме суд, який має бути гарантом цього права, стає головною перепоною для його реалізації.
Саме така ситуація виникла у моїй справі, яку розглядав Приморський районний суд м. Одеси під головуванням судді Христини Яреми.
Позов навіть не допустили до розгляду
У січні 2026 року мною було подано позов через систему «Електронний суд» до приватного виконавця про:
- визнання бездіяльності протиправною;
- стягнення безпідставно отриманих коштів.
Суддя Ярема залишила позов без руху, а згодом взагалі повернула його, мотивуючи це тим, що:
- я нібито не довела підстав для звільнення від сплати судового збору;
- не направила паперову копію позову відповідачу, хоча позов подавався через ЄСІТС, а відповідач є професійним учасником судового процесу.
Фактично справа навіть не була розпочата.
16 липня 2026 року Одеський апеляційний суд у справі № 522/528/26-Е скасував ухвалу судді Яреми та повернув справу для продовження розгляду.
При цьому колегія суддів фактично констатувала, що суд першої інстанції допустив надмірний процесуальний формалізм.
Апеляційний суд окремо наголосив:
- право на звернення до суду гарантується статтею 6 Конвенції про захист прав людини;
- доступ до правосуддя має бути реальним, а не декларативним;
- процесуальні вимоги не можуть застосовуватись надмірно формально;
- суд повинен оцінювати конкретні обставини справи, а не механічно відмовляти особі у доступі до суду.
Апеляційний суд встановив, що позов був повернутий через неправильну оцінку доказів.
Колегія суддів наголосила, що суд повинен забезпечувати баланс між інтересами держави та правом людини на судовий захист, а будь-які сумніви повинні вирішуватися на користь реалізації права на доступ до суду.
Дисциплінарна справа Вищої ради правосуддя
На цьому історія не закінчується.
25 травня 2026 року Перша дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя відкрила дисциплінарну справу стосовно судді Приморського районного суду м. Одеси Христини Яреми.
Підставою стали обставини її численних закордонних поїздок під час воєнного стану. Зокрема, дисциплінарна перевірка стосується відповідності службових відряджень їх фактичній меті та тривалості.
У матеріалах ВРП наведено, зокрема, такі обставини:
- службові заходи тривали один-два або кілька днів, тоді як відрядження оформлювались на значно довший строк;
- окремі поїздки здійснювалися на підставі квитків або реєстрації на конференцію, а не офіційного запрошення;
- перевіряються дані щодо фактичного перебування судді за кордоном та відповідності цього строку службовим цілям;
- дисциплінарний інспектор дійшов висновку про наявність достатніх підстав для відкриття дисциплінарного провадження.
Слід підкреслити, що відкриття дисциплінарної справи ще не означає встановлення вини судді.
Будь-який суддя повинен бути не лише незалежним, а й демонструвати високі стандарти доброчесності та бездоганної поведінки.
Коли виникають питання щодо власного дотримання правил суддівської етики, особливо важливо, щоб такий суддя максимально ретельно забезпечував права інших осіб.
Натомість у моїй справі було обрано протилежний підхід:
- формальне тлумачення процесуальних норм;
- ігнорування наданих доказів;
- повернення позову без розгляду;
- фактичне позбавлення мене доступу до суду.
Суддя вимагає від громадянина бездоганного дотримання кожної процесуальної формальності, фактично закриваючи йому двері до суду, однак водночас її власна поведінка стає предметом офіційної перевірки щодо дотримання правил, пов’язаних із виїздом за кордон у період воєнного стану.
Суддівська доброчесність — це не лише відсутність обвинувального вироку чи дисциплінарного стягнення. Це насамперед така поведінка судді, яка не залишає у розумного стороннього спостерігача обґрунтованих сумнівів у чесності, послідовності та повазі до закону.
Коли суддя надзвичайно прискіпливо застосовує процесуальні бар’єри до інших, але сама опиняється в ситуації, де її поведінка потребує дисциплінарної перевірки ВРП, закономірно постає питання про подвійні стандарти у ставленні до вимог закону.
Особливо гостро це сприймається в умовах війни.
Громадяни, військовослужбовці, внутрішньо переміщені особи та інші учасники процесів змушені долати значні життєві та фінансові труднощі, щоб захистити свої права в суді. І в цей момент суддя замість того, щоб забезпечити ефективний доступ до правосуддя, створює додатковий процесуальний бар’єр, який згодом скасовує апеляційна інстанція.
Суддя не може вимагати від суспільства безумовної поваги до судової влади лише в силу своєї посади. Довіра до судді формується її власними рішеннями та власною поведінкою.
І якщо рішення судді призводять до необґрунтованого обмеження доступу громадянина до суду, а її особиста поведінка паралельно стає предметом дисциплінарної перевірки ВРП, суспільство має повне право ставити незручне, але принципове питання:
чи відповідає така поведінка тому рівню доброчесності, справедливості та особистої відповідальності, який держава вимагає від людини, наділеної владою здійснювати правосуддя?
Бо правосуддя починається не з мантії, не з посади і не з формального статусу судді.
Воно починається з однакового ставлення до закону — і до громадянина, який звернувся за захистом, і до самого судді.
Наталія Матвійчук
