Як чиновники Міністерства юстиції України гальмують реформу примусового виконання судових рішень на прикладі однієї судової справи.

Метою реформування системи органів примусового виконання є ефективне, продуктивне функціонування цих інститутів, вільних від будь-якого політичного впливу, які відповідатимуть стандартам і передовим практикам Європейського Союзу.

Одним з напрямів є забезпечення рівноцінної  конкуренції між державними та приватними виконавцями, перегляд механізму визначення винагороди виконавців з метою стимулювання зростання рівня реального виконання судових рішень.

На відміну від державного виконавця, який є представником влади, діє від імені держави і перебуває під її захистом, а також має статус державного службовця та отримує крім заробітної плати з Державного бюджету України винагороду у вигляді відсотка від суми стягнутого виконавчого збору, приватний виконавець є уповноваженим державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень та є суб`єктом незалежної професійної діяльності.

До приватного виконавця законодавець висуває більш жорсткі вимоги, ніж до державного,  щодо порядку допуску до професії, порядку організації офісу, страхування діяльності, фінансування витрат, підвищення кваліфікації, порядку перевірок тощо.

У зв’язку з чим усі ризики такої професійної діяльності мають компенсуватися відповідною винагородою. З урахуванням мети створення незалежного та ефективного інституту примусового виконання винагорода приватного виконавця має виправдовувати цю мету, виконувати роль запобіжного механізму від намагань впливу, тиску, підкупу. Отже винагорода приватного виконавця є з одного боку стимулюючим механізмом зростання рівня реального виконання судових рішень, з іншого – гарантією незалежності.

Рада Європи неодноразово звертала увагу України на серйозну проблему невиконання судових рішень. Неефективна діяльність Державної виконавчої служби вимусила державу створити новий інститут приватних виконавців, який мав би кардинально поліпшити коматозний стан системи примусового виконання. На практиці – перешкоди в доступі до професії, дисциплінарний тиск регулятора і ручне управління через сфабриковані скарги призвели до того, що цей інститут за вісім років так і не запрацював наповну. І ситуація тільки погіршується. Ініціативні, незалежні юристи з огляду на шалений дисциплінарний і адміністративний тиск не йдуть у цю професію. До тих, хто в голос говорить про ці недоліки в роботі Мін’юста, застосовують увесь арсенал дисциплінарних стягнень від зупинення до припинення діяльності. Загравання керівництва Асоціації приватних виконавців з керівництвом Мін’юста тільки погіршує ситуацію, про що свідчить статистика кількості діючих приватних виконавців.

Основна винагорода приватного виконавця та виконавчий збір у виконавчому провадженні, що здійснює державний виконавець, хоча і виступають формами винагороди виконавців, однак не є однаковими поняттями. На цьому неодноразово наголошував Верховний Суд.

Однак Мін’юст, ототожнюючи виконавчий збір і основну винагороду приватного виконавця, дотримується позиції неправомірності отримання приватним виконавцем винагороди при виконанні рішень про накладення арешту на майно (кошти) боржника для забезпечення позовних вимог.

Судова практика Верховного Суду із зазначеного питання не має ніякого значення для Мін’юста, зокрема наступні постанови Верховновного Суду:

Наказом Міністра юстиції України Ольгою Стефанішиною від 08.11.2024 №2767/7 була зупинена діяльність приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Наталії Матвійчук на підставі скарги боржника ТОВ «Красний Рибак» за те, що приватним виконавцем протиправно стягнуто основну винагороду при виконанні ухвали суду про накладення арешту на кошти в порядку забезпечення позову.

Цей наказ використано в іншому наказі Міністра юстиції про припинення діяльності приватного виконавця Наталії Матвійчук від 05.06.2025 №1085/7 як обтяжливу обставину.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 13.05.2025 у справі №200/7873/24 наказ Міністра від 08.11.2024 №2767/7 залишено в силі.

Суд першої інстанції проігнорував судову практику Верховного Суду із зазначеного питання.

Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2025 у справі №200/7873/24 скасовано рішення суду першої інстанції, визнано протиправним та скасовано наказ Міністра юстиції України Ольги Стефанішиної №2767/7 від 08.11.2024.

Так як скарга боржника ТОВ «Красний Рибак» на моє глибоке переконання була сфабрикована чиновниками Мін’юсту і за моєю заявою були внесені відомості до ЄРДР у кримінальному провадженні №620241001100000231, тому для деяких чиновників Мін’юсту справою життя стало доведення правомірності своїх дій шляхом зміни існуючої практики Верховного Суду та внесення змін до законодавства. І все це заради знищення одного приватного виконавця, який роками порушував спокій та тихе життя.

В останні години процесуального строку звернення до касаційного суду Мін’юстом подано касаційну скаргу на постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 06.11.2025.

Справа №200/7873/24 має виняткове значення для Міністерства.

22 грудня 2025 року Верховним Судом касаційну скаргу повернуто Мін’юсту -  касаційна скарга не містить належних доводів та обґрунтувань щодо підстав оскарження судових рішень у цій справі.

31 грудня 2025 року до Верховного Суду надійшла вдруге касаційна скарга Міністерства юстиції України з клопотанням про поновлення строку на касаційне оскарження.

19 січня 2026 року Верховним Судом касаційну скаргу Мін’юста залишено без руху.

По-перше, суд визнає неповажними підстави для поновлення пропущеного процесуального строку. Колегія суддів звертає увагу, що ця касаційна скарга подана вдруге через вісім днів після її повернення Верховним Судом та більше ніж через півтора місяці після ухвалення постанови апеляційного суду, що свідчить про неналежне користування своїми процесуальними правами та виконання процесуальних обов`язків.

Посилання скаржника на часті "повітряні тривоги" та неможливість вчасно подати касаційну скаргу є безпідставним, оскільки скаржник не надав доказів та не зазначив неможливості подати касаційну скаргу в інші дні та години, коли повітряна тривога не оголошувалась та у робочий час.

Верховний Суд напевно теж тригернула практика Мін’юста подавати касаційні скарги в останні години спливу процесуального строку.

По-друге, Верховний Суд вказав, що касаційна скарга не містить належних доводів та обґрунтувань щодо підстав оскарження судових рішень у цій справі. Покликання скаржника на необхідність відступу від висновку Верховного Суду у справі № 640/29622/20 з огляду на внесення змін до Інструкції з організації примусового виконання рішень наказом Міністерства юстиції України від 13 серпня 2025 року № 2204/5 є необґрунтованим, оскільки спірні правовідносини у цій справі виникли 30 липня 2024 року, тобто до внесення змін у нормативно-правовий акт, а відтак його дія не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ним чинності.

Тобто, після того, як стало зрозуміло, що в апеляції рішення першої інстанції не вистоїть, 13.08.2025 наказом Мін’юста внесені зміни до Інструкції з організації примусового виконання рішень, якими пункт 9 розділу III цієї Інструкції доповнено словами та цифрами «та з урахуванням особливостей, встановлених частинами п’ятою — восьмою статті 27 Закону».

Що це означає?

Пункт 9 розділу III Інструкції з організації примусового виконання рішень передбачав, що основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору. З цього приводу неодноразово Верховний Суд у своїх постановах робив висновки, що виключення для стягнення виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця передбачені законодавцем окремо.

Так, частина четверта статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» передбачає виключення для основної винагороди приватного виконавця - у разі виконання виконавчих документів про стягнення аліментів.

Виключення для виконавчого збору встановлені в частині п`ятій статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», до яких також віднесено виконання рішень приватним виконавцем (пункт 5).

Стаття 27 Закону України «Про виконавче провадження» врегульовує питання стягнення з боржника державним виконавцем виконавчого збору. Частина 5 статті 27 передбачає випадки, в яких виконавчий збір не стягується, зокрема за виконавчими документами про накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог.

Тобто своїм підзаконним актом Мін’юст намагається обійти Закон та розповсюдити вимоги щодо виконавчого збору на основну винагороду приватного виконавця. Але робить це незграбно і не продумано, ігноруючи висновки Верховного Суду та пріоритетність законів над підзаконними актами.  Не говорячи вже про доцільність цих змін з огляду взагалі на мету реформування системи примусового виконання.

Верховний Суд, зокрема у постанові від 19.12.2024 у справі  № 640/29622/20 уважає, що у разі розповсюдження на основну винагороду приватного виконавця випадків, коли не стягується виконавчий збір, приватний виконавець, у силу вимог пункту 5 частини п`ятої статті 27 Закону №  1404-VIII, був би позбавлений основної винагороди взагалі.

Думаю, що Мін’юсту дуже сподобалась ця ідея і він взяв її за основу своїх змін до Інструкції. А пунктом 5 частини п`ятої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що виконавчий збір не стягується у разі виконання рішення приватним виконавцем. Отже тепер за логікою Мін’юсту основна винагорода приватного виконавця не стягується у разі виконання рішення приватним виконавцем. Геніально! Позбавити приватних виконавців взагалі права на оплату своєї праці – це дійсно прагнення нашої європейської інтеграції? Кожного разу, коли стикаєшся з подібними ганебними, неправомірними наказами від Мін’юста, який як лохотронщик маніпулює юридичними нормами, зневажаючи верховенство права, і просто людську гідність, думаєш а де ж те дно?

5 січня 2025 до Верховного Суду надійшла чергова касаційна скарга Міністерства юстиції України у справі 200/7873/24.

20 січня 2026 Верховний Суд, ураховуючи, що в провадженні Суду є касаційне провадження у справі про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав,  повернув касаційну скаргу Міністерству юстиції України.

12 лютого 2026 Верховним Судом нарешті поставлена крапка у потугах Мін’юсту - відмовлено у відкритті касаційного провадження.

Скаржником не доведено, що дана справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для скаржника.

Суд зазначає, що наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення, як от визначення і зміни конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.

Помста одному нескореному приватному виконавцю звісно має виняткове значення для пари чиновників з Міністерства юстиції, однак не має загальнодержавного значення. Сподівань на зміну курсу регулятора від примітивних переслідувань непокірних до впровадження реформ загальнодержавного значення поки немає.

                                                                                                            колишній приватний виконавець Наталія Матвійчук