Оприлюднені у серпні 2026 року матеріали НАБУ і САП змушують зовсім по-іншому подивитися на те, що протягом останніх років називалося «кадровим наповненням судової системи».
І питання вже не лише в Ірині Мудрій.
Питання — у суддях, укази про призначення яких проходили через Офіс Президента в той час, коли саме Мудра фактично опікувалася судовим напрямом.
Бо якщо оприлюднені в суді записи правильно відображають реальний механізм кадрових рішень, суспільство має право запитати: кому насправді присягали окремі кандидати перед тим, як Президент України ставив підпис під указом про їх призначення?
«Хто до неї добіг, того вона випустила»
У моїх записах із судового засідання ВАКС зафіксований фрагмент, який, якщо його зміст буде підтверджено належними доказами, може стати одним із найважливіших епізодів для оцінки кадрової політики щодо суддів останніх років:
«Хто до неї добіг, того вона випустила, а хто не добіг — того тримає далі».
Саме так, за зафіксованою у матеріалах цитатою Максима Микитася, описувався механізм руху документів щодо суддів через Ірину Мудру. В тих же записах міститься ще більш моторошна за своїм змістом теза — про особисту присягу «бути рабом» Офісу Президента як умову руху документів для підписання указу.
Звісно, на сьогодні це необхідно називати саме тим, чим воно є процесуально: відомостями з оприлюднених матеріалів кримінального провадження, а не встановленими обвинувальним вироком фактами.
Але держава не може зробити вигляд, що нічого не почула.
Особливо тому, що ці записи дивним чином накладаються на те, що сама Ірина Мудра публічно розповідала ще у 2024 році.
Спочатку були «два кошики»
26 квітня 2024 року Ірина Мудра цілком відкрито розповіла, що після приходу в Офіс Президента провела «інвентаризацію» подань щодо призначення суддів та особисто розподілила їх на «два кошики».
До першого потрапили кандидати, відібрані новими складами ВККС та ВРП після 2023 року. До другого — ті, чиї подання надійшли раніше.
Причому Мудра прямо заявила щодо першої категорії:
«...я буду намагатися якомога швидше "запустити" для підписання Президентом указів про призначення».
Тобто саме слово «запустити» вживала не опозиція, не журналісти і не адвокати. Його публічно використовувала посадовиця Офісу Президента, говорячи про документи, результатом проходження яких був указ Президента про призначення конкретної людини суддею.
І ось через два роки в матеріалах кримінального провадження з'являється вже зовсім інший опис цього самого процесу: «хто добіг — того випустила».
Ця картина отримала майже символічну назву: справжній зміст «кошиків Мудрої» — кошик тих, хто «добіг», і тих, хто «не добіг».
Президент за Конституцією — не кадровий екзаменатор суддів
І саме тут починається юридична частина цієї історії.
Стаття 128 Конституції України встановлює просту конструкцію: суддю призначає Президент України за поданням Вищої ради правосуддя.
А стаття 80 Закону «Про судоустрій і статус суддів» іде ще далі: Президент здійснює призначення на підставі та в межах подання ВРП, не проводячи повторної перевірки кандидата.
Більше того, указ про призначення має бути виданий не пізніше 30 днів після отримання подання ВРП.
Отже, Конституція не передбачає жодного третього кадрового органу під назвою «кошик заступника керівника Офісу Президента».
Вона не передбачає співбесід на лояльність.
Не передбачає «добігання».
Не передбачає неформального дозволу посадовця ОП «випустити» документи.
І тим більше Конституція України не знає такої передумови призначення судді, як будь-яка приватна обіцянка лояльності Банковій.
Якщо подібний механізм справді існував, це вже не просто кадровий скандал. Це питання легітимності самого способу формування частини суддівського корпусу.
Присяга судді — народу України, а не Офісу Президента
Закон передбачає лише одну присягу судді.
Після призначення указом Президента особа набуває повноважень здійснювати правосуддя лише після виконання визначених законом умов, серед яких — складення присяги судді. Офіційний порядок передбачає, що текст присяги зачитується призначеною особою, після чого суддя його власноруч підписує.
Тому твердження про якусь іншу, неформальну «присягу» — якщо воно буде підтверджене — має перевірятися особливо ретельно.
Бо суддя не може мати дві присяги.
Одну — публічну, встановлену законом.
А другу — приватну, кадрову, перед тими, від кого залежало проходження його указу.
Суддя не може бути незалежним у понеділок і чиїмось «рабом» у вівторок.
«Добіг» — указ є. Не «добіг» — чекай?
Особливої гостроти ситуації додає те, що кадровий рух справді був нерівномірним.
Ще у 2024 році журналісти писали про кандидатів, подання щодо яких роками залишалися без президентського указу, попри встановлений законом 30-денний строк. Після приходу Мудрої було публічно оголошено про пріоритет одного з двох створених нею «кошиків». Згодом понад сотню суддів направили до місцевих судів, серед них були десятки новопризначених.
Тоді це можна було пояснювати кадровою політикою.
Після оприлюднених записів виникає інше питання: за яким насправді критерієм конкретне прізвище переходило зі стосу подань на стіл Президента?
Це вже можна і потрібно перевірити документально.
Для кожного указу є дата подання ВРП, дата надходження матеріалів до ОП, дата їх руху всередині Офісу Президента та дата підписання Президентом.
Тому держава сьогодні здатна відновити цей маршрут буквально по кожному прізвищу.
А потім з'явилася «Феміда»
Історія перестала бути лише дискусією про дивну кадрову політику після оприлюднення матеріалів операції НАБУ і САП «Феміда».
За версією слідства, йдеться про злочинну організацію, до діяльності якої могли бути залучені чинний і колишній народні депутати, посадовці Офісу Президента, Міністерства юстиції, судді та інші особи.
Слідство заявляє про втручання у державні реєстри, підроблення документів та судових рішень, вплив на посадовців і використання судових процедур для заволодіння активами. У матеріалах також ідеться про кошти, які, за версією правоохоронців, використовувалися, зокрема, на підкуп суддів та інших посадовців.
Ірина Мудра фігурує в оприлюднених матеріалах, а 19 серпня 2026 року їй повідомлено про підозру в іншому епізоді в межах операції «Форест Гамп». Це, звичайно, не означає доведеності вини — її може встановити виключно суд.
Але для держави виникає проблема значно ширша за кримінальну відповідальність однієї посадовиці.
Що робити із суддівським корпусом, кадрові документи якого проходили через систему, щодо якої тепер виникли настільки серйозні питання?
Перевірити треба не Мудру. Перевірити треба її «кошики»
Мені здається помилкою звести всю цю історію до кримінальної справи Ірини Мудрої.
Мудра може бути звільнена. Її дії можуть роками досліджувати НАБУ, САП і ВАКС.
Але судді, призначені через сформований за її участю кадровий механізм, залишаться суддями і завтра продовжать ухвалювати рішення іменем України.
Саме тому потрібна повна інвентаризація всіх указів про призначення суддів, підготовлених і підписаних у період, коли Ірина Мудра відповідала в Офісі Президента за правовий та судовий напрям.
Незалежність — це не привілей судді.
Це право людини, яка приходить до суду проти держави, Президента, Кабміну, міністерства, податкової, військової частини чи будь-якого іншого органу, знати, що перед нею сидить суддя України, а не людина, яка колись комусь пообіцяла бути «своєю».
Саме тому історія «кошиків Мудрої» значно страшніша, ніж здається.
Якщо оприлюднені записи підтвердяться, питання стоятиме вже не про одну колишню заступницю керівника ОП.
Питання буде про тих, кого вона «випустила».
Відкрити «кошики Мудрої»
Тому після операцій «Форест Гамп» і «Феміда» суспільству недостатньо побачити кількох підозрюваних у ВАКС.
Необхідно відкрити «кошики Мудрої».
Оприлюднити повний перелік подань ВРП, які перебували в Офісі Президента.
Показати дату надходження кожного з них.
Показати, скільки часу кожне подання чекало.
Показати, які з них Мудра віднесла до першого та другого «кошика».
Показати, кого вона «запустила» на підпис Президенту першими.
Україні потрібне не показове звільнення одного посадовця. Їй потрібна відповідь на значно незручніше запитання: хто з тих, хто сьогодні судить іменем України, свого часу «добіг» до потрібного кабінету — і що саме він там пообіцяв?
Наталія Матвійчук
