Люди, які виїжджали з блокади, везли з собою пекло Маріуполя. Про нього розповісти неможливо. Інакше, збожеволієш. На очах батьків  гинули діти. Людей розривало на частини вибуховою хвилею. 

Цілі родини зникали в багатоповерхівках, що склалися від бомб. Наче цих родин ніколи не було. Відкопували та ховали  далеко не всіх. Будинки палали. Разом з ними згоряли тіла мертвих мешканців. Місто було схоже на крематорій. На  великий концтабір.

 Іноді маріупольці вмирали у сховищах. Від нестачі води, їжі та кисню. Через обстріл їх не можна було винести та поховати. Мертві були поряд із живими. Люди постійно були в оточенні смерті. Вона була реальнішою, ніж небо та сонце. Ближче, ніж сусідній будинок чи дитячий майданчик у дворі.

Найнеприємніше, що вийти з пекла  не можна було нікуди: під час обстрілів і бомбардувань у місті не знайшлося  і сантиметра, де можна почуватись у безпеці.

 Затишний Маріуполь рашисти перетворили на місто смерті. Ми  знаходилися  всередині пекельного  трилера.  У ньому ми мали дуже короткі трагічні ролі. 

Хоча одна моя знайома казала, що люди у Маріуполі просто були цифрами з безліччю нулів.  Бездушна статистика, що приховує справжні трагедії людей.

                                                                                                                                      Надія Сухорукова

***
Фотографія будинку 92 по вулиці Київській міста Маріуполя, в якому жила Наталія Матвійчук з родиною