Я знову читаю Ремарка. І розумію, що війни схожі. Жаль, що їх не можна зупинити словами.
Талановита людина з Оснабрюка писала про війну. Він знав, що війна загострює почуття. Робить кохання, схоже на відчай. Мрії на божевілля. Втрати перетворює на нескінченний біль. А світ стає вузьким, як світла смужка у підвалі.
Як гніт, який ось-ось погасне. Світ втрачає свою красу. Спрощує людей. Ніхто не користується серветками. Вони потрібні для іншого. Не їсть із ножем із чистої тарілки. Не миє голову, не фарбує губи, не користується духами, не змінює одяг. Усі пахнуть не так як раніше. Це запах горя. Ніхто не бреше. Навіщо? Відро у відсіку підвалу позбавляє можливості взагалі хоч щось приховати.
На війні ми живемо всередині смерті. І мертві поруч із нами, ніби не хочуть йти назавжди. Знаєте, що у підвалах поряд були не тільки живі?
Війна стирає фарби довкола. Її улюблений колір темно-сірий. Начебто завжди йде дощ. Життя схоже на квартиру під час ремонту. Не можна нічого приховати. Дірка в стіні, рвані шпалери, стара кухонна шафка, потертий лінолеум за комодом.
Війна все оголює. У нас більше нема таємниць. Кожного видно. Не треба навіть розмовляти. Ми знаємо, хто чим дихає, бо війна це відсутність особистого простору, навіть у смерті. Війна її виставляє напоказ. Смерть фотографують, знімають на відео та викладають в інтернет.
Війні начхати, що комусь на це боляче дивитись і це чиїсь близькі. Мені у стрічці знову потрапили кадри, як тіла маріупольців скидають у величезний, виритий кимось рів. В одну велику братську могилу. Війна – це коли немає особистого простору навіть у могилі, і на твоє горе дивиться хтось чужий.
Мій знайомий повернувся з Маріуполя у вересні 2022 року. Майже півроку він прожив у окупації. Я спитала в нього: "Що там було, у Маріуполі, коли ми вирвалися?" Він відповів: "Там було "скотство". Війна - це коли все, що ти любиш перетворюються на морок і біль. І хороша людина на питання про життя у твоєму місті відповідає - "там було скотство".
Надія Сухорукова
