В нашій родині табу на спогади про Маріуполь. Це як згадувати про своє зґвалтування. Хочеться забути, викреслити з пам’яті. Спочатку думав, що твій біль повинні всі розуміти. Дурня. Ніхто не повинен тебе розуміти. Ніхто не повинен відчувати твій біль. Ніхто не повинен переживати те, що пережив ти. Всі повинні радіти життю.
Переживання за іншого - це страшніше ніж бути тим іншим. Матері бійців страждають набагато більше ніж вони самі.
Але камбеки іноді все ж таки настигають. Коли ти в епіцентрі катаклізму – ти зібраний, мобілізований, холоднокровний, готовий до різних сценаріїв. Зокрема, ти готовий до розподілу черговості двухсотих в твоїй родині. Тобто хто може загинути першим і хто останнім. У нас першою була дружина, другим – середній син Артем, третім я, щоб забезпечити виживання молодшої доньки. Звідси розподіл обов’язків. Випадково опинились в чужій квартирі на правому березі, хоча жили на лівому. З собою нічого не взяли окрім документів.
Десь через тиждень зрозуміли, що справи кепські, місто в оточенні, магазини або підірвані, або рознесені зголоднілими маріупольцями, допомоги чекати не від кого. Вирішуємо направити на лівий берег дружину до нашої квартири по харчі. Путь можливо в один кінець. Лівий берег вже не був під контролем наших військових. На диво повернулась неушкоджена, привезла звісно харчів і сумку якісь лахів. Не забрала з квартири ані, золото, ані свої прикраси, ані шуби, ані плаття, ані взуття. Нічого. Через день наші сусіди їздили за тим самим на лівий берег – приїхали з декількома кульовими отворами в машині. Але дивом всі живі залишились. А ще у мене в комоді стояла пляшка дорогого коньяку – презент моїх побратимів, яку ми домовились розпити після перемоги (це було до 2022 року). З цих побратимів вже є двохсоті, хтось тягне лямку на фронті, хтось за кордоном, а хтось під окупацією. Слова свого дотримаю. Але доведеться купити нову пляшку.
Денис Матвійчук
