08 червня 2026 року Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення у справі № 522/19739/25-Е, яке має важливе значення як для банківської практики, так і для захисту прав споживачів фінансових послуг.

Суд розглянув спір між колишнім приватним виконавцем та АТ «Ощадбанк» щодо відмови банку закрити відкриті для професійної діяльності рахунки після припинення діяльності приватного виконавця. Рішенням суду банк зобов’язано закрити рахунки клієнта, а також відшкодувати моральну шкоду.

Суть спору

Позивач здійснювала діяльність приватного виконавця до 05 червня 2025 року, коли наказом Міністерства юстиції України її діяльність була припинена.

Після припинення професійної діяльності вона подала до банку заяви про закриття трьох рахунків, відкритих для здійснення діяльності приватного виконавця. Проте банк рахунки не закрив.

Причиною відмови, як випливало з листів банку, стала наявність заборгованості за розрахунково-касове обслуговування у розмірі понад 13 тисяч гривень.

Позиція банку фактично зводилася до того, що до моменту погашення боргу закриття рахунків є неможливим.

Позивач не погодилася з таким підходом та звернулася до суду.

Суд підтвердив безумовне право клієнта розірвати договір банківського рахунку

В основу рішення покладено положення статті 1075 ЦК України.

Частина перша цієї статті прямо встановлює:

Договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час.

Суд звернув увагу, що законодавець не поставив реалізацію цього права в залежність від наявності чи відсутності заборгованості перед банком.

Більше того, Інструкція НБУ №162 від 29.07.2022 також передбачає закриття рахунку на підставі заяви користувача та визначає порядок здійснення завершальних операцій за рахунком.

При цьому серед випадків, коли рахунок може не закриватися, відсутня така підстава як наявність боргу перед банком.

Цікавим є те, що банк посилався саме на частину четверту статті 1075 ЦК України.

Однак суд наголосив, що ця норма регулює зовсім іншу ситуацію — випадки, коли сам банк є ініціатором припинення договору банківського рахунку.

Натомість у даній справі з ініціативою розірвання договору виступив клієнт.

Тому посилання відповідача на цю норму було визнано нерелевантним до предмета спору.

Фактично суд розмежував:

• право клієнта на одностороннє припинення договору;
• право банку на закриття рахунку за власною ініціативою.

Це різні правові механізми, які не можуть підміняти один одного.

Заборгованість може бути предметом окремого позову, але не підставою для відмови

Суд окремо підкреслив, що наявність заборгованості за банківським обслуговуванням сама по собі не позбавляє банк права вимагати її стягнення.

Однак захист майнових інтересів банку повинен здійснюватися передбаченими законом способами.

Якщо клієнт не погоджується із сумою боргу або не сплачує його добровільно, банк може звернутися до суду із самостійним позовом про стягнення заборгованості.

Проте утримувати клієнта в договірних відносинах всупереч його волі банк не вправі.

Такий висновок має важливе практичне значення для всіх користувачів банківських послуг.

Суд звернув увагу на відсутність доказів перешкод для закриття рахунків

Додатково суд встановив, що відповідач не надав доказів існування інших законних перешкод для закриття рахунків.

Зокрема, банк не довів:

• що на рахунках постійно перебував залишок коштів, який унеможливлював закриття;
• що клієнту було запропоновано виконати будь-які необхідні дії для завершення процедури;
• що позивач відмовлялася оплачувати комісію за закриття рахунку.

Навпаки, з листування сторін випливало, що єдиною підставою відмови була саме наявність простроченої абонентської плати.

Моральна шкода у спорах із банками: суд застосував практику Великої Палати Верховного Суду

Окремий інтерес становить питання компенсації моральної шкоди.

Суд послався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, згідно з якими відшкодування моральної шкоди можливе не лише у випадках завдання шкоди життю чи здоров’ю, а й у будь-якому випадку порушення цивільного права особи.

Позивач обґрунтовувала моральну шкоду тим, що через незакриті рахунки на них продовжували надходити кошти виконавчого провадження, які необхідно було повертати платникам.

Після припинення діяльності приватного виконавця така ситуація створювала постійне психологічне напруження та необхідність контролювати рух чужих коштів, розпоряджатися якими особа вже не мала права.

Суд визнав ці доводи обґрунтованими, хоча й зменшив заявлений розмір компенсації з 25 000 грн до 2 000 грн.

Це рішення має важливе значення для формування практики у спорах між банками та клієнтами.

Суд фактично підтвердив кілька принципових правових позицій:

• право клієнта на закриття рахунку є безумовним;
• наявність заборгованості перед банком не є законною підставою для відмови у закритті рахунку;
• вимоги банку щодо стягнення заборгованості повинні реалізовуватися через окремі механізми захисту права;
• порушення права споживача фінансових послуг може бути підставою для стягнення моральної шкоди;
• банк не може використовувати процедуру закриття рахунку як інструмент примусу до сплати спірної заборгованості.

Висновок

Рішення Приморського районного суду м. Одеси демонструє послідовне застосування принципу свободи договору та права особи на припинення договірних відносин.

Суд чітко вказав: якщо клієнт подав заяву про закриття рахунку, а закон або договір не передбачають конкретних перешкод для цього, банк зобов’язаний виконати таку вимогу. Наявність боргу не перетворює рахунок на «довічний» і не надає банку права утримувати клієнта в договірних відносинах всупереч його волі.

                                                                                                                                                                      Наталія Матвійчук, адвокат