Є судові рішення, які вирішують конкретний спір. А є рішення, які ставлять незручне запитання цілій системі: хто дозволив вам вирішувати за всіх те, чого вам не доручав закон?
9 жовтня 2026 року Харківський окружний адміністративний суд у справі №200/8806/24 за моїм позовом визнав протиправними та нечинними пункти 2 і 3 рішення Ради приватних виконавців України №72 від 02.08.2024.
Причина цілком прозаїчна: Рада встановила для приватних виконавців додаткові обов’язки, на запровадження яких не мала передбачених законом повноважень.
Отже, проблема виявилася не в недостатній дисциплінованості виконавців. Проблема — у надмірній самовпевненості «нормотворців».
Рішення ще не набрало законної сили та може бути переглянуте в апеляційному порядку. Проте вже сьогодні воно має принципове значення: суд розглянув по суті законність загальнообов’язкових приписів професійного самоврядування і встановив вихід за межі повноважень.
Для моєї боротьби за судовий контроль над такими рішеннями це важливий рубіж. Самоврядування нарешті зустрілося із законом у судовій залі.
Чому я продовжую
Я пишу цей текст як колишній приватний виконавець, який не припинив захищати професійну незалежність після припинення власної діяльності.
Позбавлення мене права на професію я вважаю незаконним і оскаржую. Але ця публікація присвячена іншому: конкретному рішенню суду, яке підтвердило обґрунтованість моїх заперечень проти конкретних обов’язків, установлених Радою.
Припинення професійної діяльності не припиняє здатності читати закон. Не позбавляє права звертатися до суду. І тим більше не створює обов’язку мовчати.
Я продовжую почате, бо вважаю небезпечною модель, у якій орган, покликаний захищати незалежну професію, дедалі більше регулює самих професіоналів, а межі власних повноважень пропонує сприймати на віру.
Професійне самоврядування має представляти спільноту. Воно не отримує разом із печаткою довіреність на необмежене управління її життям.
Спочатку довелося довести, що суд узагалі має відчинити двері
Шлях до рішення від 9 жовтня був довшим, ніж мав би бути для спору з настільки конкретним предметом.
23 лютого 2025 року Донецький окружний адміністративний суд закрив провадження. 17 квітня 2025 року Перший апеляційний адміністративний суд залишив цю ухвалу без змін.
Тобто до перевірки законності встановлених Радою обов’язків справа спочатку навіть не дійшла.
Лише 28 травня 2026 року Верховний Суд скасував обидва судові рішення та направив справу для продовження розгляду до Харківського окружного адміністративного суду.
Доволі своєрідний маршрут для професії, щоденна робота якої полягає у забезпеченні обов’язковості судових рішень.
Особливо коли предмет спору — обов’язковість приписів органу, який сам не є законодавцем.
Що саме Рада вирішила додати до закону
Пунктом 2 рішення №72 Рада зобов’язала приватних виконавців повідомляти АПВУ про зупинення, припинення та поновлення діяльності протягом п’яти робочих днів після внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру приватних виконавців України.
Пунктом 3 — повідомляти про укладення договорів про заміщення також протягом п’яти робочих днів.
На офіційному сайті ці приписи сформульовані саме як обов’язки: «зобов’язати». Отже, йшлося про обов’язкову поведінку, а не про побажання щодо зручності листування.
Суд установив, що оскаржувані пункти містять загальні правила поведінки, поширюються на необмежене коло приватних виконавців і розраховані на довгострокове та неодноразове застосування.
Тобто вивіска «самоврядування» не перетворює загальнообов’язковий припис на нешкідливу внутрішню домовленість.
Самоврядність — це спосіб організації професійної спільноти. Імунітету від суду вона не передбачає.
Повноваження не виникають від упевненого тону
Проаналізувавши статті 35, 47, 48, 53 і 54 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», суд дійшов висновку про відсутність у Ради повноважень самостійно встановлювати додаткові обов’язки, передбачені спірними пунктами.
Саме тут проходить юридична межа, яку так зручно губити серед численних положень, порядків і протоколів.
Право приймати рішення в межах компетенції не означає право самостійно розширювати цю компетенцію.
Інакше виходить чудовий замкнений механізм: самі встановили правило, самі оголосили його обов’язковим, самі перевіряємо слухняність. Закон у такій конструкції починає виконувати декоративну функцію — його назву згадують на початку документа, а зміст залишають за дверима.
Юристи називають вихід за межі компетенції ultra vires.
Латина звучить вишукано. Українською зміст простіший: таких повноважень вам не дали.
Водночас це рішення не означає, що Рада взагалі не може приймати жодних правил чи організаційних документів. Судовий висновок конкретний: установлені пунктами 2 і 3 додаткові обов’язки не мали належної законодавчої основи.
Саме конкретність робить цей висновок особливо незручним. Його важко заговорити загальними промовами про користь самоврядування.
«Приватний» має означати більше, ніж назву професії
Мене непокоїть накопичення регулювання, у якому професійна незалежність поступово губиться між приписами, процедурами, звітністю та перевірками.
Показово, що предметом мого звернення до Міністерства юстиції були одразу декілька документів Ради: Положення про центр підготовки та підвищення кваліфікації, Положення про систему і порядок підвищення кваліфікації, Порядок визначення виконавця для заміщення.
Це документи, які стосуються практичного здійснення професії.
Кожен новий обов’язок потребує відповіді на питання про повноваження його автора. Посилання на організаційну доцільність цієї відповіді не замінює.
На моє переконання, професія отримала найгірше поєднання: особисту фінансову відповідальність незалежного фахівця та управлінську опіку, характерну для службової вертикалі.
Витрати — приватні. Ризики — приватні. Відповідальність — приватна.
А простір для самостійності дедалі більше залежить від чужих рішень.
За такої моделі слово «приватний» ризикує залишитися найвільнішою частиною професії.
Колегіальність також потребує відповідальності
Рішення №72 ухвалювала Рада. За оприлюдненим текстом, у засіданні брали участь 22 її члени. Це рішення колегіального органу, тому питання до його законності стосується не лише голови, а й усіх, хто брав участь у його прийнятті.
Професійній спільноті потрібна дискусія про межі влади власних органів. Потрібна можливість заперечувати, вимагати пояснення та звертатися до суду без перетворення незгоди на моральний дефект.
Система, у якій критика сприймається як нелояльність, нагадує мені командну вертикаль. Для незалежної юридичної професії це поганий орієнтир.
Самоврядування має витримувати незручні запитання. Особливо юридичні.
Міністерство: співпраця є. Де перевірка меж?
Я зверталася до Міністерства юстиції з вимогою перевірити додержання законодавства про державну реєстрацію актів Ради.
Відмова стала предметом справи №200/942/25. Домогтися бажаного результату в тому спорі поки не вдалося.
Співпраця АПВУ з Міністерством також є публічним фактом. Зустрічі самі собою цілком нормальні. Проте вони не відповідають на питання, яке я ставлю: де ефективний механізм перевірки актів, що встановлюють обов’язки для професійної спільноти?
Урочисте фото не є правовою експертизою.
Партнерство з регулятором не додає повноважень, яких немає в законі.
І відмова перевіряти акт не може слугувати сертифікатом його законності.
Рішення від 9 жовтня не встановлює автоматично обов’язку державної реєстрації всіх документів Ради. Воно показує інше: конкретні приписи самоврядування можуть мати нормативний характер і підлягати змістовному судовому контролю.
Для системи, яка звикла пояснювати багато питань власною самоврядністю, це вже суттєва зміна.
Науковий ступінь і межі компетенції
У Національному репозитарії академічних текстів міститься інформація про захист Оксаною Русецькою 26 січня 2026 року дисертації «Правовий статус учасників виконавчого провадження» в Національному університеті «Одеська юридична академія». Йдеться про дисертацію на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю «Право».
Наукова робота про правовий статус закономірно підвищує очікування щодо уваги до прав, обов’язків і меж компетенції у практичній діяльності.
Захист дисертації та захист законності рішення Ради — різні процедури.
У другій процедурі повноваження доводяться законом.
Авторитет, посада і науковий ступінь залишаються за межами цього доказування. Вони заслуговують на повагу, але додаткових рядків до статті закону не вписують.
Про незручну частину рішення теж скажу
Суд задовольнив мій позов частково. Пункти 2 і 3 рішення Ради №72 визнав протиправними та нечинними, а в частині дії щодо листа від 18.11.2024 №502/01-14 — відмовив.
Що саме я просила? Визнати неправомірною дію АПВУ в особі Ради щодо викладеної в цьому листі вимоги повідомляти Асоціацію про зупинення моєї діяльності, а також надсилати заяву у випадку неможливості самостійно вирішити питання заміщення.
Тобто предметом оскарження була конкретна дія щодо мене: застосування встановленого Радою обов’язку, повідомлення про його невиконання та звернення з приводу заміщення.
Суд побачив у заключному абзаці слово «просимо» і дійшов висновку, що лист не містить категоричних приписів щодо надсилання заяви, строку її подання та попередження про санкції.
Однак зміст листа значно ширший за його ввічливе завершення.
Спочатку мені нагадали про обов’язковість рішень органів самоврядування. Потім — про статутний обов’язок приватного виконавця їх виконувати. Далі навели припис рішення №72: повідомляти АПВУ про зупинення діяльності протягом п’яти робочих днів.
Після цього щодо мене персонально констатували: інформація не надійшла, що свідчить про невиконання рішення Ради.
І одразу наступним абзацом звернули увагу на право Ради провести перевірку діяльності приватного виконавця, зокрема щодо дотримання її рішень.
Отже, лист побудований за цілком зрозумілою логікою: є обов’язкове рішення, є строк, є встановлене щодо мене невиконання, є орган, уповноважений перевіряти його дотримання.
Конкретного стягнення лист не призначає. Проте він і не пропонує адресату вільно обирати, виконувати встановлений Радою обов’язок чи ні. Навпаки: невиконання вже назване порушенням, після якого адресату нагадують про контрольні повноваження.
За змістом цього повідомлення вибору «виконувати або не виконувати» мені не залишали. Можна було підкоритися або заперечувати законність самого обов’язку, приймаючи ризик подальшого застосування контрольних процедур. Саме другий шлях я й обрала — звернулася до суду.
Слово «просимо» не є юридичною гумкою, якою можна стерти вже пред’явлений обов’язок і констатацію його порушення.
Саме тут я бачу слабкість мотивування відмови: суд пояснив характер прохання про заміщення, але цим поясненням фактично охопив також застосування до мене іншого обов’язку — того, законодавчу основу якого сам визнав відсутньою.
Інакше для перетворення владного припису на дружню пораду достатньо буде додати «просимо» — бажано перед підписом і після нагадування про перевірку.
Далі буде
Я оскаржую й інші рішення та акти Ради, законність яких ставлю під сумнів.
Їхню протиправність належить доводити в кожному конкретному спорі.
Але принцип, за який я борюся, простий: професійне самоврядування повинне діяти в межах закону і бути підконтрольним суду, коли його рішення зачіпають права та встановлюють обов’язки.
Припинення моєї професійної діяльності цього питання не закрило.
Якщо хтось розраховував, що разом із правом працювати зникне бажання ставити юридичні запитання, розрахунок виявився неточним.
Можливо, наступне підвищення кваліфікації варто присвятити темі «Як знайти свої повноваження в законі до того, як їхню відсутність знайде суд».
Тема практична. Домашнє завдання вже є.
І ще одна добра новина: для читання закону дозвіл Ради поки що не потрібен.
Повноваження мають закінчуватися там, де починається відповідальність
І нарешті — питання відповідальності.
Якщо керівництво професійного самоврядування просуває рішення, які суд визнає протиправними через відсутність належних повноважень, спільнота має право вимагати управлінських висновків. Після набрання цим рішенням законної сили питання про відповідальність стане ще гострішим.
На моє переконання, належною відповіддю голови могло б бути добровільне складення повноважень. Якщо такої готовності немає — оцінку повинні дати вибори.
Йдеться про відповідальність за спосіб управління професією. Вимагати від виконавців дотримання кожного припису й водночас уникати наслідків власного виходу за межі компетенції — надто зручна конструкція для її авторів.
Але відповідальність через вибори працює лише тоді, коли самі вибори забезпечують реальний вибір.
Я не вважаю чинну модель достатньою гарантією прозорого, вільного та безпосереднього волевиявлення всіх приватних виконавців. Професійна спільнота повинна мати можливість самостійно оцінити керівництво, почути альтернативних кандидатів і змінити управлінський курс.
Тому, на моє переконання, необхідні зміни до закону: голову АПВУ мають обирати прямим таємним голосуванням усі приватні виконавці, які мають право голосу. Кожен виконавець повинен особисто вирішувати, кому довірити представництво професії, без посередництва регіональних керівників чи делегатів.
Прямі вибори також потребують гарантій: рівного доступу кандидатів до професійної спільноти, відкритих правил висування, незалежного адміністрування, перевірюваного підрахунку голосів і дієвого оскарження порушень.
Я не стверджую без доказів, що конкретних регіональних керівників хтось «поставив» або наказав їм голосувати певним чином. Моя вимога принциповіша: модель виборів має мінімізувати можливості кулуарних домовленостей і залежності виборців від керівництва.
Голова повинна залежати від довіри всієї професійної спільноти. І кожен приватний виконавець повинен мати власний голос у вирішенні того, хто цю спільноту очолюватиме.
Бо самоврядування, яке боїться прямого волевиявлення своїх членів, потребує щонайменше серйозного пояснення.
А найкраща відповідь на критику керівництва — чесні вибори.
Було б добре, щоб слово «приватний» нарешті означало і право на власний вибір. Зокрема — у виборчому бюлетені.
Наталія Матвійчук
колишній приватний виконавець
