З 19 грудня 2024 року законодавець істотно змінив механізм судового контролю за виконанням рішень адміністративних судів. КАС України було доповнено статтями 382-1–382-3, які мали зробити судовий контроль не декларативним, а реальним інструментом примусу суб'єктів владних повноважень до виконання остаточних судових рішень.
Одним із ключових елементів нового механізму стала персональна фінансова відповідальність керівника суб'єкта владних повноважень.
Однак практика застосування цих положень показує, що навіть імперативне формулювання закону ще не гарантує його реальної дії.
Досить показовим у цьому контексті є досвід Миколаївського окружного адміністративного суду та практика його голови — судді Віталія Брагаря.
72 заяви, 47 задоволених — і жодного штрафу
14 серпня 2026 року до Миколаївського окружного адміністративного суду було направлено запит про надання статистичної інформації щодо розгляду суддею Брагарем В.С. заяв про встановлення судового контролю за період з 19 грудня 2024 року.
72 заяви перебували на розгляді судді;
47 заяв задоволено повністю або частково;
у 22 випадках у встановленні судового контролю відмовлено;
0 штрафів накладено відповідно до ст. 382-3 КАС України;
0 виконаних ухвал про накладення штрафу.
Це не розрахунки автора і не статистична вибірка з Реєстру. Це офіційна інформація самого Миколаївського окружного адміністративного суду.
І саме остання цифра — нуль — викликає найбільше запитань.
Адже законодавець сформулював відповідні положення ст. 382-3 КАС України не як рекомендацію.
Якщо суд відмовляє у прийнятті звіту, він накладає на керівника суб'єкта владних повноважень штраф у розмірі від 20 до 40 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
Так само у випадку неподання звіту у встановлений судом строк або його несвоєчасного подання без поважних причин суд встановлює новий строк та накладає штраф.
Тобто новий строк і штраф за відповідних умов — це не взаємозамінні альтернативи.
Проте судова практика демонструє дещо іншу картину.
Одним із найбільш показових прикладів є справа №400/12687/25. Суддя Брагар відмовив заявнику у застосуванні судового контролю. Заявник оскаржив таку ухвалу.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду відмова Брагаря у встановленні судового контролю була скасована П'ятим ААС із направленням питання для продовження розгляду.
Ще наочніша ситуація склалася у справі №400/5384/25. Рішенням суду Пенсійний фонд було зобов'язано провести перерахунок та виплату пенсії. Після встановлення судового контролю ПФУ подав звіт. Із нього випливало, що перерахунок проведено, однак доплата не здійснена. 14 жовтня 2025 року суддя Брагар прийняв цей звіт як звіт про виконання рішення.
11 листопада 2025 року П'ятий апеляційний адміністративний суд ухвалу Брагаря скасував, у прийнятті звіту в частині фактичної виплати відмовив та встановив Пенсійному фонду новий строк.
25 березня 2026 року справу знову розглядав Брагар. І вже сам суддя констатував: рішення залишається невиконаним у частині виплати пенсії. Водночас суд знову встановив ПФУ новий строк для звіту.
Цей приклад особливо цікавий у контексті ст. 382-3 КАС України: закон прямо пов'язує відмову у прийнятті звіту з питанням про штраф, а апеляційний суд уже встановив помилковість первісного прийняття звіту.
Мабуть, найбільш виразною є справа №400/12795/21. Тут хронологія судового контролю фактично говорить сама за себе.
15.10.2024 — відповідачу встановлено 30 днів для подання звіту.
05.12.2024 — встановлено нові 30 днів.
14.01.2025 — знову 30 днів.
11.02.2025 відповідач повідомив, що виплата відбудеться після надходження бюджетних коштів.
05.03.2025 — суд встановив уже три місяці.
Але відповідач звіт не подав.
07.07.2025 — ще два місяці.
22.09.2025 позивач уже прямо попросив суд накласти на керівника штраф від 20 до 40 прожиткових мінімумів.
03.11.2025 Брагар встановив, що докази виконання рішення відсутні.
Результат?
Новий тримісячний строк. Штраф — ні.
Суд зазначив, що підстав для його накладення «на даний час» немає.
Виникає закономірне питання: за яких тоді обставин ст. 382-3 КАС України взагалі повинна застосовуватися?
Інший варіант тієї самої проблеми простежується у справі №400/2514/24.
Рішенням від 06.05.2024 Пенсійний фонд було зобов'язано провести перерахунок та виплату пенсії. Існування невиплаченої частини заборгованості згодом стало предметом навіть окремого цивільного спору про шкоду, завдану невиконанням рішення.
Під час судового контролю суддя Брагар установив, що рішення не виконано в частині фактичної виплати, однак замість застосування фінансового механізму відповідальності боржнику було встановлено новий строк.
Ще один приклад — справа №400/10285/25. Пенсійний орган здійснив перерахунок, однак утворена заборгованість у сумі 519 827,62 грн фактично виплачена не була. Її було обліковано для подальшої виплати після відповідного фінансування.
Звіт було прийнято.
Судовий контроль чи нескінченна відстрочка виконання?
Усі ці справи різні. Але результат дивовижно схожий. В одному випадку відмовляють у самому контролі. В іншому — приймають звіт про фактично невиконане рішення. У третьому — після неподання звіту встановлюють новий строк. У четвертому — після нового порушення встановлюють ще один. А фінальний статистичний результат один:
72 заяви. 47 задоволених. 0 штрафів.
Саме ця сукупність обставин ставить питання вже не про правильність окремої ухвали конкретного судді, а про ефективність застосування нового законодавчого механізму загалом.
Скільки через це може втрачати держава?
Є в цієї проблеми ще один аспект, про який майже не говорять.
Відповідно до ст. 382-3 КАС України штраф становить від 20 до 40 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, а половина штрафу стягується до Державного бюджету України.
У 2025 році прожитковий мінімум для працездатної особи становив 3 028 грн.
Отже, один штраф становив:
мінімальний — 60 560 грн;
максимальний — 121 120 грн.
До бюджету відповідно мало надходити:
30 280 грн або 60 560 грн з кожного штрафу.
У 2026 році при прожитковому мінімумі 3 328 грн штраф становить:
66 560–133 120 грн, із яких бюджетна частина — 33 280–66 560 грн.
Тепер повернімося до статистики судді Брагаря.
47 заяв про судовий контроль задоволено.
Зрозуміло, це не означає, що в усіх 47 справах автоматично мав бути накладений штраф. Для цього необхідно дослідити кожну справу: чи був поданий звіт, чи дотримано строк, чи існували поважні причини, чи були підстави для прийняття звіту.
Але масштаб потенційних наслідків можна оцінити.
Якби хоча б по одному мінімальному штрафу підлягало застосуванню в кожній із 47 справ, бюджетна частина становила б:
47 × 30 280 грн = 1 423 160 грн за ставкою 2025 року;
або
47 × 33 280 грн = 1 564 160 грн за ставкою 2026 року.
При максимальному штрафі:
2 846 320 грн за показником 2025 року;
3 128 320 грн за показником 2026 року.
Отже, суто розрахунково йдеться про потенційні ненадходження до бюджету в діапазоні приблизно від 1,42 до 3,13 млн грн.
Ще раз: це не встановлена сума збитків держави. Стверджувати, що держава вже втратила саме 3,13 млн грн, без аналізу кожної з 47 справ було б юридично некоректно.
Але це цілком реальний показник масштабу питання.
І це практика саме голови суду
Ситуація привертає додаткову увагу ще й через статус судді.
У липні 2026 року офіційний сайт Миколаївського окружного адміністративного суду зазначає Віталія Брагаря як голову суду. Раніше він уже очолював МОАС у 2017–2023 роках.
Зрозуміло, адміністративна посада голови суду не дає йому права впливати на здійснення правосуддя іншими суддями і не змінює його процесуального статусу при розгляді конкретної справи.
Але з погляду суспільної довіри ситуація, коли саме голова суду демонструє практику, за якої при десятках проваджень із судового контролю жодного разу не застосовано передбачений законом штраф, закономірно потребує особливої уваги.
Саме до цього зрештою зводиться головне питання.
Судовий контроль створений не для того, щоб боржник раз на кілька місяців повідомляв суду, чому рішення досі не виконано.
Його мета — домогтися виконання.
Якщо після кожного порушення встановлювати новий строк, а після кожного нового строку — ще один, судовий контроль поступово перетворюється із засобу забезпечення обов'язковості судового рішення на механізм легалізації його тривалого невиконання.
Особливо небезпечно це у спорах із державними органами.
Громадянин уже пройшов суд. Уже довів незаконність дій держави. Уже отримав рішення іменем України. І після цього він знову змушений подавати заяву про контроль, потім ще одну заяву, потім просити встановити новий строк, потім просити накласти штраф, а іноді — ще й іти до апеляційного суду, щоб скасувати ухвалу про відмову в контролі або про прийняття звіту щодо фактично невиконаного рішення.
І тому питання вже значно ширше за конкретного пенсіонера, конкретний орган Пенсійного фонду чи конкретну ухвалу.
Якщо законодавець спеціально посилив судовий контроль, установив короткі строки та персональний штраф для керівника органу влади, але суд систематично залишає цей штраф незастосованим — хто тоді фактично контролює виконання рішення суду?
Можливо, саме відповідь на це питання і покаже, чи стала реформа судового контролю реальним механізмом забезпечення обов'язковості судових рішень — чи лише ще однією главою КАС України, яку можна багато разів процитувати в ухвалі, але так і не застосувати.
Наталія Матвійчук, адвокат
