Є в Кодексі адміністративного судочинства України доволі цікавий інститут — судовий контроль за виконанням судового рішення.
Його логіка начебто проста.
Громадянин судиться з державним органом. Виграє справу. Рішення набирає законної сили. Державний орган його не виконує. Тоді громадянин знову йде до суду — вже не доводити своє право, бо воно давно встановлене рішенням суду, а просити суд зробити так, щоб його власне рішення перестало бути просто файлом у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Саме для цього законодавець і передбачив статті 382–382-3 КАС України.
Але між тим, що написано в Кодексі, і тим, як це працює на практиці, є простір. І часом він настільки великий, що в ньому цілком може загубитися навіть судове рішення, яке набрало законної сили.
Наочний приклад — статистика судді Миколаївського окружного адміністративного суду Оксани Володимирівни Малих.
Я звернулася до Миколаївського окружного адміністративного суду із запитом щодо практики застосування суддею Малих О.В. статей 382–382-3 КАС України.
І отримала дуже цікаву відповідь.
За період із 19 грудня 2024 року до 14 серпня 2026 року на розгляді судді перебувало 60 заяв (клопотань) про встановлення судового контролю.
Із них:
- 38 заяв задоволено повністю або частково;
- 18 заяв — відмовлено;
- кількість випадків застосування ст. 382-3 КАС України щодо накладення штрафу на керівника суб'єкта владних повноважень — 0;
- відповідно, кількість фактично виконаних ухвал про накладення штрафу — теж 0.
Нуль.
Не один. Не два. Не «накладали, але потім скасувала апеляція». Просто — 0.
Звичайно, сама по собі така статистика ще не доводить порушення закону суддею. Кожна справа має власні обставини, а штраф не є автоматичною санкцією лише через сам факт звернення із заявою про судовий контроль.
Але є один нюанс.
Частина десята статті 382-3 КАС України передбачає вже зовсім іншу ситуацію: коли суб'єкт владних повноважень не подав звіт у встановлений судом строк без поважних причин, суд встановлює новий строк для подання звіту та накладає штраф на керівника.
І ось тут нульова статистика починає виглядати значно цікавіше.
Особливо показовою для мене є справа № 400/10474/25, у якій я представляю позивача.
16 березня 2026 року Миколаївський окружний адміністративний суд задовольнив позов до Військової частини А2802.
Рішення добровільно не виконали.
26 квітня 2026 року я направила заяву про встановлення судового контролю. До суду вона надійшла 27 квітня.
КАС України встановлює для розгляду такої заяви десятиденний строк.
Суддя Малих розглянула її 29 травня 2026 року — тобто більш ніж через місяць після надходження.
Позивач просив зобов'язати військову частину подати звіт протягом десяти днів. Суддя натомість вирішила надати боржнику два місяці.
Рішення все одно не виконано. Звіт не подано. Доказів виконання не надано. Про поважні причини неподання звіту не повідомлено.
І тут, здавалося б, на сцену нарешті має вийти стаття 382-3 КАС України.
Але ні.
3 серпня 2026 року представнику позивача довелося окремо звернутися із клопотанням про накладення штрафу на командира військової частини та встановлення нового строку для подання звіту. Потім ще раз звертатися до суду, вже із клопотанням про прискорення розгляду.
І ось після цього статистична цифра «0 штрафів із 60 заяв» уже сприймається дещо інакше.
Судовий контроль створений тому, що суб'єкт владних повноважень не виконує судове рішення.
Але якщо після встановлення судового контролю боржник не виконує вже й ухвалу про судовий контроль, а стягувачеві доводиться подавати нові заяви, клопотання про штраф і клопотання про прискорення розгляду цих клопотань, виникає логічне питання: хто тоді контролює судовий контроль?
Ще раз повернемося до офіційної статистики: з 60 заяв 38 задоволених.
Тобто судовий контроль суддею застосовується. Заяви задовольняються. Суб'єктам владних повноважень пропонується звітувати.
А от наступна стадія механізму — персональна фінансова відповідальність керівника за невиконання вимог суду — у наданій судом статистиці відсутня взагалі.
Можливо, всі 38 суб'єктів владних повноважень після встановлення контролю демонстрували взірцеву законослухняність.
Але моя справа №400/10474/25 уже показує принаймні один приклад, який змушує поставити до цієї ідилічної картини запитання: боржник не виконав рішення, отримав два місяці на звіт, не подав і його, після чого позивачеві довелося окремо вимагати застосування передбаченого законом штрафу.
Коли рішення суду є. А результату немає
Конституція України говорить, що судове рішення є обов'язковим до виконання, а контроль за його виконанням здійснює суд.
І це принципове питання.
Людина звертається до адміністративного суду не заради PDF-файлу з гербом України у верхній частині першої сторінки.
Вона звертається, щоб її порушене право було реально поновлене.
Бо судовий контроль має сенс лише тоді, коли слово «контроль» у цьому словосполученні означає щось більше, ніж ще одну ухвалу в ЄДРСР.
Інакше наступним етапом розвитку адміністративного процесу доведеться вводити новий інститут: судовий контроль за здійсненням судового контролю за виконанням судового рішення.
А там, дивись, знадобиться і контроль за контролем контролю.
Головне — не забути встановити десятиденний строк.
Його все одно можна розглянути через місяць.
Наталія Матвійчук, адвокат
