Інститут судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративному судочинстві України залишається відносно новим явищем, яке лише формується як повноцінний процесуальний механізм. Відсутність усталеної судової практики, чітких підходів до застосування та єдиних стандартів мотивування рішень зумовлює появу дискусій навіть на рівні апеляційних судів. Яскравим прикладом цього є окрема думка судді Першого апеляційного адміністративного суду у справі №200/7229/25 .
Справа виникла з приводу невиконання рішення суду, яким військову частину було зобов’язано здійснити нарахування та виплату індексації грошового забезпечення військовослужбовцю. Попри набрання рішенням законної сили та видачу виконавчого листа, відповідач фактично ухилився від його виконання, посилаючись на відсутність бюджетного фінансування.
У зв’язку з цим позивач ініціював застосування механізму судового контролю — інструменту, передбаченого Кодексом адміністративного судочинства України, який дозволяє суду не лише ухвалити рішення, але й забезпечити його реальне виконання.
Суд першої інстанції встановив судовий контроль та зобов’язав відповідача подати звіт про виконання рішення у тримісячний строк. Апеляційний суд залишив це рішення без змін.
Однак саме в цій частині виникла принципова правова дискусія, відображена в окремій думці судді.
Ключова проблема: дискреція чи свавілля?
Суддя у своїй окремій думці погоджується з тим, що визначення строку для подання звіту про виконання рішення є дискреційним повноваженням суду. Водночас він підкреслює принципово важливу обставину: дискреція не означає відсутність обов’язку мотивування.
У справі позивач прямо просив встановити строк у 10 днів, що:
- було чітко сформульованою процесуальною вимогою;
- не заперечувалося відповідачем;
- відповідало природі інституту судового контролю як інструменту оперативного реагування на невиконання рішень.
Натомість суд без будь-якого обґрунтування встановив строк у три місяці, одночасно зазначивши, що заява задоволена повністю. Така позиція, як слушно зауважено в окремій думці, є внутрішньо суперечливою: фактично відбулося часткове задоволення заяви без пояснення причин відхилення іншої її частини .
Обов’язок мотивування як елемент справедливого суду
Окрема думка логічно спирається на усталену позицію Верховного Суду, згідно з якою судове рішення має містити не лише формальне посилання на норми права, але й чітке обґрунтування їх застосування або незастосування.
У даному випадку суд першої інстанції:
- не пояснив, чому саме тримісячний строк є обґрунтованим;
- не надав оцінки аргументам заявника;
- не мотивував відхилення конкретної процесуальної вимоги.
Таким чином, проблема виходить за межі конкретної справи і стосується базового стандарту судочинства — обов’язку суду надавати вмотивовані рішення.
Судовий контроль як «молодий» інститут: виклики практики
Особливу увагу заслуговує ширший контекст, у якому виникла ця ситуація. Інститут судового контролю за виконанням рішень:
- є відносно новим для українського адміністративного процесу;
- ще не має достатньої кількості узагальненої судової практики;
- перебуває на стадії формування стандартів застосування.
Саме тому будь-які помилки або спрощення у його застосуванні можуть призводити до фактичного нівелювання його функції.
Якщо строк подання звіту встановлюється без урахування обставин справи, без оцінки поведінки відповідача та без належного мотивування — судовий контроль перетворюється на формальність, а не на ефективний інструмент забезпечення виконання судових рішень.
Значення окремої думки для розвитку практики
Окрема думка у цій справі виконує значно ширшу функцію, ніж просто висловлення незгоди з колегією суддів. Вона:
- Формулює стандарт: дискреція суду має межі у вигляді обов’язку мотивування.
- Наголошує на необхідності реального, а не формального судового контролю.
- Акцентує увагу на ризиках становлення нових процесуальних інститутів без належної практики.
Розглянута ситуація демонструє ключову проблему сучасного адміністративного судочинства: наявність процесуальних інструментів ще не гарантує їх ефективного застосування.
Судовий контроль як інститут має потенціал стати дієвим механізмом примусу держави до виконання судових рішень. Однак для цього необхідні:
- чіткі стандарти мотивування судових рішень;
- послідовна практика судів;
- орієнтація на реальне, а не декларативне забезпечення прав.
Окрема думка у справі №200/7229/25 є показовим прикладом того, як саме через внутрішню судову дискусію формується нова правова доктрина — доктрина ефективного судового контролю.
Адвокат Наталія Матвійчук
