Виграти справу проти військової частини — ще не означає отримати присуджені кошти. Однак коли рішення залишається невиконаним, суд має забезпечити дієвість передбачених законом механізмів контролю. Встановлення додаткових, не передбачених законом умов для їх застосування створює нові перешкоди людині, яка вже довела обґрунтованість своїх вимог.

Саме таку проблему висвітлює постанова Другого апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2026 року у справі №200/920/26. Апеляційний суд скасував ухвалу Харківського окружного адміністративного суду, постановлену суддею Пановим М.М., якою було відмовлено у встановленні судового контролю за виконанням рішення на користь військовослужбовця.

Показово, що апеляція не просто запропонувала інший підхід: у постанові прямо констатовано, що суд першої інстанції «припустився довільного тлумачення норм процесуального права».

Рішення набрало законної сили, але виплат не було

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 14 квітня 2026 року військову частину було зобов’язано здійснити перерахунок і виплату грошового забезпечення позивачу.

30 липня 2026 року це рішення залишено без змін судом апеляційної інстанції.

Як викладено в постанові, представниця позивача повідомляла про невиконання рішення, відсутність виплат і ненадання розрахунку. Два звернення до військової частини щодо виконання рішення залишилися без відповіді та належного реагування.

9 вересня 2026 року до суду надійшла заява про встановлення судового контролю. Позивач просив зобов’язати військову частину подати звіт про виконання рішення, розрахунок належних сум і докази їх фактичної виплати.

Однак ухвалою від 22 вересня 2026 року суддя Панов М.М. відмовив у задоволенні заяви.

У чому полягала неправомірність процесуального підходу судді Панова

Основною підставою відмови стало те, що позивач нібито не вичерпав загальний порядок примусового виконання рішення. За логікою суду першої інстанції, судовий контроль можна застосовувати лише після того, як заходи виконавчого провадження не дали результату.

Такий підхід суперечить прямому положенню частини четвертої статті 382 КАС України: відсутність виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення не перешкоджає розгляду заяви. Законодавець окремо усунув залежність доступу до цього механізму від наявності виконавчого провадження.

Отже, неправомірність полягала у встановленні судом додаткової умови, якої закон не передбачає: спочатку пройти процедуру примусового виконання і довести її безрезультатність, а вже потім просити суд вимагати звіт від боржника.

Апеляційний суд відкинув таке тлумачення. У постанові наголошено: звернення із заявою про судовий контроль та примусове виконання рішення є самостійними процедурами, які можуть застосовуватися одночасно.

Це означає, що особа не повинна чекати завершення однієї процедури, щоб скористатися іншою.

На переможця спору поклали зайвий тягар доказування

Другий істотний недолік ухвали — вимога до позивача довести, що він ужив усіх можливих і необхідних заходів виконання рішення, які не дали очікуваного результату.

Апеляційний суд прямо вказав, що такий підхід фактично перекладає тягар доказування на особу, на користь якої вже ухвалено рішення, та звільняє суб’єкта владних повноважень від необхідності пояснювати стан його виконання.

Людина, яка виграла справу, опиняється перед новою вимогою: довести достатність власних зусиль для отримання того, що державний орган уже зобов’язаний надати.

Натомість саме звіт повинен дозволити суду перевірити, що зробив відповідач, які суми нарахував, чи здійснив виплату та які обставини перешкоджають виконанню.

Як зазначено в постанові апеляційного суду, на стадії вирішення питання про зобов’язання подати звіт необхідно перевірити ознаки невиконання або неповного виконання рішення. Факт невиконання суд визнав достатньою і самостійною підставою для задоволення такої заяви.

Посилання на інший позов не виправдовує відмову

Суд першої інстанції також указав на можливість звернення позивача в порядку статті 287 КАС України, тобто оскарження рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби.

Апеляція визнала цей висновок помилковим.

Можливість оскаржити поведінку виконавця не усуває права вимагати судового контролю за виконанням рішення самим відповідачем. Наявність іншого засобу захисту не є підставою відмовляти в застосуванні механізму, передбаченого для відповідної ситуації.

Апеляція встановила й недоліки процедури розгляду

Окремо апеляційний суд звернув увагу, що суд першої інстанції фактично призначив заяву до розгляду та вирішив її по суті однією ухвалою. При цьому відповідачу не було надано можливості висловити заперечення чи подати пояснення і докази виконання рішення.

Це зауваження має значення для повноти судової перевірки. Висновок про відсутність підстав для контролю повинен спиратися на з’ясування стану виконання рішення, а не на формальне посилання на невичерпання виконавчих процедур.

Що постановив апеляційний суд

Другий апеляційний адміністративний суд скасував ухвалу судді Панова М.М. та самостійно вирішив питання про судовий контроль.

Військову частину зобов’язано протягом одного місяця з дня отримання копії постанови подати до Харківського окружного адміністративного суду звіт про виконання рішення.

Суддівська дискреція має законодавчі межі

Ця справа дає підстави для обґрунтованої критики процесуальних дій судді Панова М.М. Неправомірність застосованого ним підходу полягає у довільному тлумаченні процесуальних норм, установленні непередбаченої законом передумови судового контролю та покладенні на позивача зайвого тягаря доказування. Саме ці недоліки відображені у висновках апеляційного суду.

Практичний наслідок незаконної відмови очевидний: замість отримання судового контролю позивач був змушений витрачати додатковий час на апеляційне оскарження. Для людини, яка вже виграла спір про належні їй виплати, це означає подальше відтермінування реального захисту.

Судовий контроль має забезпечувати виконання рішення. Суд не вправі обмежувати доступ до нього умовами, яких закон не встановлює.

Наталія Матвійчук, адвокат