Іноді судове засідання переконує: суд уважно слухає, бачить слабкі місця у позиції державного органу, ставить точні запитання і не задовольняється загальними відповідями.
А потім з’являється повний текст постанови — і виникає відчуття, що все почуте залишилося десь у залі судових засідань.
Саме така історія сталася під час розгляду П’ятим апеляційним адміністративним судом справи № 420/19523/25. Головуючим та одночасно суддею-доповідачем був Костянтин Володимирович Кравченко.
У судовому засіданні він послідовно розбирав три блоки дисциплінарного обвинувачення приватного виконавця Наталії Матвійчук. Але в постанові від 15 липня 2026 року сліди значної частини цього дослідження майже зникли.
Три обвинувачення — три незручні запитання
Приватного виконавця позбавили професії через сукупність трьох тверджень:
- повторні звернення з поданнями до суду нібито становили зловживання процесуальними правами;
- листи до голови Київського районного суду міста Одеси були нібито позапроцесуальним тиском на суд;
- репости публікацій інших авторів про суддів нібито були недостовірними та дискредитували судову владу та професію приватного виконавця.
Йшлося не про попередження і не про догану. Було застосовано найсуворіше дисциплінарне стягнення — припинення діяльності приватного виконавця.
Тому від апеляційного суду очікувалося з’ясування простих речей: які саме дії вчинено, якими доказами вони підтверджуються, хто постраждав і чому покарання у вигляді фактичної професійної ліквідації є пропорційним.
Під час засідання здавалося, що саме цим суд і займається.
Зловживання, якого ніхто окремо не встановлював
Суддя Кравченко запитав представника відповідача, яким саме судовим рішенням встановлено факт зловживання процесуальними правами.
Представник відповів: окремої ухвали не постановлялося. Про зловживання лише зазначалося в мотивувальній частині ухвал, якими відмовлено у задоволенні подань приватного виконавця.
«Тобто факт зловживання процесуальними правами жодним судовим рішенням встановлений не був?»
Відповідь була короткою:
«Ні».
Представник відповідача погодився.
Здавалося б, після такого діалогу в постанові мав з’явитися аналіз: чи достатньо згадки у мотивувальній частині ухвали для дисциплінарного покарання, чи досліджували дисциплінарні органи самі подання, чи справді вони були тотожними, чи містили нові обставини і чому повторне звернення з метою виконати судове рішення автоматично стало професійним проступком.
Але письмова постанова обрала коротший маршрут: у судових рішеннях про зловживання написано — отже, зловживання «достеменно та беззаперечно встановлено».
Тиск без повідомлення про тиск
Другий блок обвинувачення стосувався листів приватного виконавця до голови Київського районного суду міста Одеси.
У листах порушувалися питання практики розгляду подань виконавців, виконання судових рішень і застосування процесуального законодавства. Дисциплінарні органи побачили в цьому намір впливати на майбутні рішення суддів.
Натомість жоден суддя Київського районного суду міста Одеси не звертався до Вищої ради правосуддя з повідомленням про втручання у здійснення правосуддя.
Це підтвердила офіційна відповідь ВРП від 3 березня 2026 року № 4044/0/9-26.
На початку апеляційного розгляду позивачка попросила долучити цей документ. Представник відповідача заперечив: мовляв, відповідь ВРП не стосується справи.
Суддя Кравченко поставив цілком логічне запитання:
«А до якої саме справи він, на Вашу думку, стосується?»
Після цього головуючий від імені суду оголосив, що документ стосується спірних правовідносин, долучається до матеріалів справи та отримає оцінку під час ухвалення рішення.
Здавалося, питання вирішено.
Проте в письмовій постанові відбулася процесуальна метаморфоза. Замість оцінки змісту відповіді ВРП суд пояснив, що документ пізно подали до суду першої інстанції.
Тобто в засіданні доказ був належним, стосувався спору і підлягав оцінюванню. У постанові він раптом став несвоєчасним.
Недостовірність без того, хто її встановив
Найвиразніша частина технічного запису стосується публікацій.
Суддя Кравченко наполегливо запитував представника відповідача:
- хто оскаржив зміст статей;
- хто заявив про порушення своїх прав;
- яким рішенням встановлено недостовірність інформації;
- яка норма забороняє репост матеріалів інших авторів;
- чи був сайт офіційним ресурсом спільноти приватних виконавців.
Представник відповідача конкретної особи не назвав.
Суддя Кравченко уточнив:
«Хто саме встановив недостовірність інформації, викладеної у цих статтях?»
Представник відповідача визнав: «Я не можу назвати конкретних осіб».
Тоді головуючий підсумував: ніхто з осіб, яких стосувалися публікації, не скаржився на їх зміст і ніхто не встановив, що інформація є неправдивою.
А потім з’явилася постанова.
У ній апеляційний суд написав, що публікації «неможливо вважати достовірними та виваженими».
Хто встановив їх недостовірність? Який саме фрагмент спростовано? Яким доказом? Яке рішення стосується саме цих статей?
Постанова не повідомляє.
Отже, доказів недостовірності не знайшли, але недостовірність встановили. Майже юридична алхімія: якщо достатньо довго повторювати оцінку дисциплінарного органу, вона поступово перетворюється на встановлений факт.
Особистий сайт, який оголосили позицією професійної спільноти
У засіданні суддя Кравченко окремо уточнював, чи був сайт офіційним ресурсом спільноти приватних виконавців.
Ні. Це був особистий сайт.
Публікації також не були авторськими матеріалами приватного виконавця. Йшлося про поширення матеріалів інших інформаційних ресурсів із зазначенням джерел.
Проте в постанові зазначено, що такі публікації могли сприйматися як офіційна позиція спільноти приватних виконавців.
Як особистий сайт однієї людини перетворився на офіційний голос усієї професії, суд не пояснив.
Не проведено й необхідного аналізу свободи вираження поглядів. Не розмежовано твердження про факти та оціночні судження. Не оцінено суспільний інтерес до відомостей про доброчесність суддів. Не пояснено, чому репост матеріалу іншого автора є настільки тяжким порушенням, що виправдовує припинення професійної діяльності.
Натомість суд послався на необхідність стриманості, коректності й терпимості.
Принципи, безперечно, важливі. Але навіть найурочистіші слова не можуть замінити доказів.
У справі № 420/19523/25 особливе значення має технічний запис.
Він показує не просто те, що сторона навела певні аргументи. Він підтверджує, що суддя Кравченко:
- почув ці аргументи;
- зрозумів їх значення;
- сам поставив уточнювальні запитання;
- отримав відповіді про відсутність доказів;
- сформулював проміжні висновки;
- визнав відповідь ВРП належним доказом;
- пообіцяв надати їй оцінку.
Тому пояснити відсутність мотивування тим, що аргумент нібито був непомітним або другорядним, буде складно.
Судове засідання як жанр усної творчості
У цій справі технічний запис і постанова ніби розповідають дві різні історії.
У першій суддя ставить питання, сумнівається, перевіряє і вимагає конкретики.
У другій усе вже «достеменно», «беззаперечно» і «достатньо обґрунтовано».
У першій немає особи, яка встановила недостовірність публікацій.
У другій публікації вже недостовірні.
У першій відповідь ВРП є належним доказом, який буде оцінено.
У другій головним стає те, коли саме її подали.
У першій представник відповідача визнає відсутність окремого рішення про зловживання.
У другій зловживання оголошується беззаперечно встановленим.
Можливо, судове засідання в цій справі мало виключно пізнавальне значення. Суд усе з’ясував — і на цьому процес пізнання завершився. До тексту постанови результати експерименту не потрапили.
Але правосуддя — не театральна вистава, де репліки головуючого зникають після закриття завіси. Судове рішення повинно бути логічним продовженням судового розгляду.
Якщо між ними утворюється прірва, це вже питання не лише до касаційного суду. Це питання до Вищої ради правосуддя: чи може суддя в засіданні встановити відсутність доказів, пообіцяти оцінити належний документ, а в постанові без пояснень написати протилежне?
Технічний запис зберігає відповіді.
Наталія Матвійчук, колишній приватний виконавець
