Одним з заходів примусового виконання рішення є тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України на підставі ухвали суду. Проблемних питань, пов’язаних з розглядом судом подань виконавців, купа. Одним з перепонів є узагальнення судової практики Верховним Судом України від 01.02.2013, на яке посилаються суди.

Мною не раз зверталась увага суду, що дане узагальнення стосується судової практики, яка складалась в Україні до 2014 року, тобто до прийняття нової редакції Закону України «Про виконавче провадження», який набрав чинності 05.10.2016 року, та до окупації частини територій нашої країни. Тимчасове обмеження боржника у праві виїзду з України розповсюджується не тільки на юридичні кордони України, а і на фактичні - пропускні пункти з тимчасово окупованими територіями.

Доведення факту ухилення боржника в судах можливо тільки якщо сам боржник надасть до суду розписку в тому, що він дійсно ухиляється.

Прерогатива суду у встановленні такого обмеження іноді доходить до абсурду. Не дивлячись на необмежену законодавством кількість подань виконавця про таке обмеження, суд вже з другого такого подання починає мститись. Повертає без розгляду, зобов’язує направити копію подання боржнику та стягувачу, закриває провадження у зв’язку з тим, що така справа вже один раз розглянута, не дивлячись на надані виконавцем нові докази, відмовляє з мотивів неповного спектру виконавчих дій тощо.

Яскравим прикладом такої «помсти» є судова практика Київського районного суду м. Одеси, яким не задоволено жодне моє подання та застосовано увесь арсенал спочатку ігнору, а потім «юридичних відмовок». Наведу приклад лише по одному з боржників.

Спочатку моє подання не було зареєстроване в Електронному суді Київським районним судом м. Одеси. Після серії, звернень, листів, скарг подання зареєстрували майже через два місяці. Одразу подання було повернуто без розгляду, так як приватним виконавцем не додано до подання доказів, його надіслання іншим учасникам справи - https://reyestr.court.gov.ua/Review/120699141

Хоча в поданні було зазначено, що до заяв приватного виконавця в ході примусового виконання рішення не розповсюджуються вимоги ЦПК України щодо направлення сторонам їх копій. Аналогічні правові висновки викладені відповідно до постанов:

Повторне подання було розглянуто по суті та відмовлено у задоволенні з тих підстав, що вжиті приватним виконавцем заходи не є вичерпаними. https://reyestr.court.gov.ua/Review/120850839.

На третє подання відмовлено у задоволенні - не вбачається, що боржник отримав постанову про відкриття виконавчого провадження, виклики державного виконавця - https://reyestr.court.gov.ua/Review/121043447.

Четверте подання - відмовлено у задоволенні, зазначено, що в матеріалах відсутні докази про свідоме ухилення боржника від виконання зобов`язання, а також те, що  приватний виконавець вже неодноразово зверталась до суду з аналогічними поданнями, що є зловживанням виконавцем своїми процесуальними правами - https://reyestr.court.gov.ua/Review/121143804 .

Тобто суд в кожній ухвалі наводить нові підстави для відмови, та визнає дії приватного виконавця зловживанням не дивлячись на те, що розгляд процесуальних питань, пов`язаних з виконанням судових рішень, є триваючими правовідносинами до тих пір, поки судове рішення не буде виконане у порядку, передбаченому законом (постанова Об’єднаної палати КЦС від 01.07.2020 у справі № 488/3753/17-ц).

 

Майже всі суди ігнорують вимогу ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження», якою зазначено, що боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі і наполягають на тому, що одним із доказів ухилення є доказ отримання боржником такої постанови. Деякі судді вимагають повідомлення про отримання та опису вкладення, помилко вважаючи, що процесуальний порядок повідомлення сторони в судовому процесі розповсюджується і на повідомлення виконавцем боржників у виконавчому провадженні.

Звернувшись до Верховного Суду з відповідною пропозицією, просила скасувати узагальнення Верховного Суду України від 01.02.2013 «Судова практика щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України» та надати нові роз'яснення щодо застосування законодавства під час розгляду справ зазначеної категорії з урахуванням сучасних реалій та змін у законодавстві.

На мою пропозицію надано відповідь, що Верховний Суд позбавлений можливості вирішити порушене мною питання. Однак зазначив, що узагальнення судової практики Верховного Суду України має рекомендаційний характер.

Ситуація ускладняється відсутністю можливості касаційного оскарження в зазначеній категорії справ.

Апеляційні скарги на ухвали про відмову у задоволенні подань з моєї практики не приносять жодного результату, тільки віднімають час та кошти на сплату судового збору. Судитися з судом – не функція виконавця.

Виконавці знають як тяжко отримати позитивний результат в суді першої інстанції, скільки потрібно провести дій, надати доказів, аби довести горезвісне ухилення боржника. Однак апеляційна інстанція залюбки скасовує ухвали судів першої інстанції, якими задовольняються подання про обмеження у праві виїзду, часто без дослідження доказів та без відповідного обґрунтування.

Вперше в моїй практичній діяльності суд апеляційної інстанції не задовольнив апеляційну скаргу боржника на ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України. Із задоволенням ділюся з колегами. Нарешті судом визнано, що приватний виконавець дотримався порядку направлення документів виконавчого провадження, передбаченого ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження», тобто рекомендованим поштовим відправленням.

Також суд звернув увагу, що відсутність відомостей щодо наявності у боржника офіційного доходу та майна, на яке можливо було б звернути стягнення та не надання боржником таких відомостей на вимогу приватного виконавця, а також її часті поїздки за межі України, можуть унеможливити чи ускладнювали виконання рішення суду, та наявності можливості виконати це рішення.

Постанова Дніпровського апеляційного суду від 12.11.2024 № 2-5556/2010

                                                                                                                                                                                     Наталія Матвійчук