У судовій практиці нерідко трапляються справи, результат яких є відомий завчасно, адже є усталена судова практика і юридично правильним, але сам шлях до цього результату викликає серйозні запитання щодо дотримання процесуальних гарантій. Саме такою виглядає справа №758/15841/25, розглянута суддею Подільського районного суду міста Києва Артемом Блащуком.
Попри те, що суд у підсумку задовольнив позов громадянина та визнав виконавчий напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, матеріали справи свідчать про низку обставин, які ставлять під сумнів належну організацію судового розгляду та дотримання суддею процесуальних норм.
Особливістю справи є те, що відповідач одразу погодився із позовними вимогами ще на початковому етапі процесу.
За таких обставин справа не містила складних правових питань чи необхідності проведення тривалого судового розгляду. Більше того, практика щодо незаконності виконавчих написів, вчинених на непосвідчених нотаріально кредитних договорах, давно є сталою як у Верховному Суді, так і в судах нижчих інстанцій.
Однак навіть за відсутності спору між сторонами справа розглядалася понад пів року.
Позов було подано 1 жовтня 2025 року. 14 жовтня суд залишив позов без руху.
Окремого аналізу заслуговують дії судді Блащука А.М. щодо вирішення питання про звільнення позивача від сплати судового збору.
Фактично суддя проігнорував одразу декілька самостійних правових підстав, які давали можливість звільнити позивача від сплати судового збору або щонайменше відстрочити його сплату.
Насамперед позивач посилався на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі №743/1481/21, відповідно до якої позов про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, є спором у сфері споживчого кредитування. У таких справах застосовується частина третя статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», яка звільняє споживачів від сплати судового збору.
Проте суддя взагалі не надав оцінки цьому доводу, хоча він був прямо викладений у клопотанні представника позивача та підтверджений актуальною практикою Верховного Суду.
Більше того, судом було проігноровано й іншу самостійну підставу для звільнення від судового збору.
Позивач є учасником бойових дій, а предметом спору є стягнення заборгованості за кредитним договором, до складу якої включено проценти та інші платежі, нарахування яких щодо військовослужбовців прямо обмежується законодавством. Отже, спір безпосередньо стосувався захисту прав учасника бойових дій.
Незважаючи на це, суддя дійшов висновку, що справа нібито не пов'язана із соціальним захистом позивача, а тому пільга зі сплати судового збору не застосовується.
Такий підхід виглядає надмірно формалістичним і суперечить самій меті законодавчих гарантій, встановлених для військовослужбовців та ветеранів.
Однак найбільш показовим є те, що суд залишив без належної оцінки й доводи щодо майнового стану позивача.
До суду була подана офіційна довідка ГУ ДПС у Донецькій області від 16.01.2026, яка підтверджувала повну відсутність доходів у позивача протягом 2024–2025 років.
Подібна поведінка виходить за межі звичайної судової помилки. Якщо суд не аналізує наведені сторонами аргументи та докази, а фактично обмежується вибірковим розглядом лише частини доводів, це свідчить про порушення принципу повного та всебічного дослідження обставин справи.
Особливо цинічною ця ситуація виглядає з огляду на те, що відповідач визнав позовні вимоги в повному обсязі. Тобто спір фактично був відсутній, однак суд продовжив створювати процесуальні бар'єри для особи, яка одночасно є військовослужбовцем, учасником бойових дій та не має жодних доходів.
За таких обставин дії суду можуть розцінюватися не просто як помилкове застосування норм Закону України «Про судовий збір», а як необґрунтоване обмеження конституційного права особи на доступ до правосуддя. Саме тому питання судового збору у цій справі стало не технічною процесуальною проблемою, а одним із ключових прикладів того, як формальний підхід суду здатний перетворитися на інструмент фактичного перешкоджання реалізації права на судовий захист.
Представник позивача був змушений подавати заяву про прискорення розгляду справи та окремо звертатися до голови суду із вимогою пояснити причини порушення процесуальних строків. Не отримавши зворотього зв’язку від суду, подано заяву про відвід судді, а потім через деякий час скаргу до Вищої ради правосуддя щодо безпідставного затягування розгляду справи.
Подібна бездіяльність суперечить одному з фундаментальних принципів правосуддя — розгляду справи у розумний строк, гарантованому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У зв'язку з тривалим і безпідставним затягуванням розгляду справи, систематичним порушенням процесуальних строків, невирішенням поданих клопотань та обґрунтованими сумнівами щодо неупередженості судді представником позивача була подана дисциплінарна скарга до Вищої ради правосуддя відносно Артема Блащука.
У скарзі зазначалося, що більше чотирьох місяців суддею фактично блокувався рух справи, попри те, що сам відповідач ще 15 жовтня 2025 року визнав позовні вимоги у повному обсязі.
Особливу увагу було звернуто на обставини винесення процесуальних документів із датами, які не відповідали фактичному часу їх оприлюднення та направлення сторонам.
Показово, що після подання скарги до Вищої ради правосуддя справа раптово почала активно рухатися.
Так, згідно з картками руху процесуальних документів у системі судочинства, лише 21 квітня 2026 року була фактично оприлюднена ухвала про відкриття провадження, датована при цьому 26 січня 2026 року.
Того ж дня, 21 квітня 2026 року, було оприлюднено і рішення суду, датоване 1 квітня 2026 року, яким позов було задоволено в повному обсязі та визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис нотаріуса.
Однак навіть після винесення рішення суд продовжив затягувати його виконання.
Рішення було ухвалене 1 квітня 2026 року. Виконавчий напис, на підставі якого здійснювалося стягнення коштів із позивача, був скасований судом. Однак станом на 01 червня 2026 року в Єдиному державному реєстрі судових рішень була відсутня інформація про набрання рішенням законної сили.
Представник позивача двічі звертався до суду з клопотаннями про внесення відповідної відмітки та направлення копії рішення приватному виконавцю для закінчення виконавчого провадження.
Проте жодних дій судом вчинено не було.
У результаті особа продовжує залишатися стороною виконавчого провадження, відкритого на підставі виконавчого напису, який уже був визнаний судом таким, що не підлягає виконанню.
Фактично бездіяльність суду призвела до продовження порушення прав позивача навіть після його перемоги у справі.
Окремої уваги заслуговує питання професійної правничої допомоги.
Ще в позовній заяві позивач просив стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу.
Попри це, у рішенні від 1 квітня 2026 року суддя Блащук А.М. взагалі не вирішив питання щодо розподілу судових витрат.
У рішенні відсутні будь-які мотиви щодо відмови у стягненні витрат, їх зменшення або залишення без розгляду.
Тобто суд фактично проігнорував одну з позовних вимог та подані на її підтвердження докази.
Таке порушення суперечить вимогам ЦПК України, відповідно до яких суд при ухваленні рішення зобов'язаний вирішити питання щодо розподілу судових витрат між сторонами. Крім того, суддею не вирішено питання стягнення із відповідача судового збору, що можна розцінити як нанесення збитків державі.
За відсутності будь-якого мотивування така процесуальна поведінка виглядає щонайменше проявом грубої професійної недбалості.
З урахуванням того, що зазначене порушення відбулося вже після подання дисциплінарної скарги до Вищої ради правосуддя, у сторони виникають обґрунтовані сумніви щодо причин такого ігнорування заявленої вимоги. Це створює враження або свідомого невирішення питання про компенсацію витрат на правничу допомогу, або неналежного виконання суддею своїх професійних обов'язків.
У сукупності наведені обставини — тривале затягування розгляду справи, ухвали та рішення з ознаками винесення «заднім числом», ігнорування клопотань сторони, затримка з набранням рішенням законної сили та невирішення питання про судові витрати — свідчать не про одиничну процесуальну помилку, а про системну проблему в здійсненні правосуддя у конкретній справі, яка й стала предметом звернення до Вищої ради правосуддя.
Історія справи №758/15841/25 демонструє тривожну тенденцію: в українських судах доводиться боротися не лише за захист порушеного права, а й за елементарне дотримання самим судом вимог процесуального закону. І саме такі випадки найбільше підривають довіру громадян до судової влади.
У публічному просторі вже кілька років поспіль активно обговорюються проблеми української судової системи: критичний кадровий дефіцит, надмірне навантаження на суддів, нестача працівників апарату судів, хронічне недофінансування та відтік кадрів.
Ці проблеми є реальними. Вони існують і потребують системного вирішення на рівні держави.
Однак саме наявність системних проблем не може автоматично виправдовувати будь-які дії або бездіяльність конкретного судді.
У справі №758/15841/25 питання полягає не лише у тривалості розгляду.
Якби мова йшла виключно про перевантаження суду, можна було б говорити про об'єктивні труднощі організації роботи. Проте обставини цієї справи виходять далеко за межі звичайної завантаженості.
У цій справі відбувалось не лише свідоме затягування строків:
- процесуальні документи виносились задніми числами, надсилалися через місяці після дат їх винесення;
- подані клопотання тривалий час не розглядалися;
- суд не надав оцінки частині правових аргументів сторони;
- не було вирішено питання про судові витрати;
- навіть після ухвалення рішення суд тривалий час не забезпечує можливість його виконання через відсутність відмітки про набрання законної сили.
Такі дії не можуть пояснюватися лише великим навантаженням.
Навантаження може пояснити затримку. Але воно не може пояснити, чому суд не розглядає заявлені доводи сторони. Не може пояснити, чому у рішенні відсутнє вирішення частини позовних вимог. Не може пояснити появу процесуальних документів через значний час після дат їх складання. І тим більше навантаження не може бути виправданням для невиконання прямих вимог процесуального закону.
Суддя — це не лише працівник перевантаженої системи. Це носій державної влади, який реалізує конституційне право людини на справедливий суд.
Саме тому Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що внутрішні організаційні проблеми держави не можуть перекладатися на громадян. Якщо держава не забезпечила достатню кількість суддів, працівників апарату чи належне фінансування, негативні наслідки цього не повинні покладатися на учасників процесу. Право особи на розгляд справи у розумний строк не залежить від кадрових проблем конкретного суду.
Більше того, справа не є складною, відповідач визнав позовні вимоги.
Тобто йдеться не про багатотомний спір із великою кількістю учасників, складною експертизою чи необхідністю дослідження значного масиву доказів.
Фактично справа стосувалася типового виконавчого напису нотаріуса, категорії спорів, щодо яких давно сформована усталена практика Верховного Суду.
Саме тому пояснення подібних процесуальних порушень виключно завантаженістю суду.
Найнебезпечніше в таких ситуаціях те, що аргумент про «нестачу суддів» або «велике навантаження» поступово починає використовуватися як універсальне виправдання будь-яких недоліків у роботі судової системи.
Суспільство може співчувати проблемам судової системи. Але суспільство не зобов'язане миритися з порушенням закону лише тому, що система працює в складних умовах.
Інакше будь-яке порушення можна буде пояснити системною кризою, а поняття відповідальності судді втратить будь-який практичний зміст. Саме з таких дрібних на перший погляд процесуальних історій і формується головна проблема українського правосуддя — втрата довіри громадян до суду як інституції.
Адвокат Наталія Матвійчук
