1 травня 2026 року Донецький окружний адміністративний суд у справі №200/10279/25 ухвалив рішення, яке може стати важливим орієнтиром для спорів щодо законності стягнення виконавчого збору. Суддя І.Г. Аляб'єв  повністю задовольнив позов боржника та скасував одразу чотири постанови державної виконавчої служби, включаючи постанову про стягнення виконавчого збору.

Суть спору

Історія розпочалася ще у 2021 році, коли було ухвалено заочне рішення про стягнення з позичальника понад 79 тис. грн заборгованості на користь АТ «Ощадбанк». На підставі цього рішення було відкрито виконавче провадження, накладено арешти на рахунки та майно боржника.

Водночас значна частина заборгованості була погашена ще до відкриття виконавчого провадження, а надалі банк повідомив виконавчу службу про виконання рішення суду боржником.

Однак майже через чотири роки після відкриття провадження державний виконавець закінчив виконавче провадження у зв’язку з фактичним виконанням рішення, виніс постанову про стягнення виконавчого збору в сумі 7 922,50 грн, а також відкрив окреме виконавче провадження для його примусового стягнення.

Представник позивача наполягав на тому, що:

• виконавчий збір не був визначений належним чином під час відкриття виконавчого провадження;
• значна частина боргу була сплачена ще до відкриття провадження;
• заборгованість погашалася шляхом договірного списання коштів банком, а не внаслідок примусових виконавчих дій;
• фактичного стягнення коштів державним виконавцем не відбулося;
• крім того, заочне рішення суду було скасовано, а справа повернулася на стадію розгляду по суті.

Тобто після багаторічного провадження держава фактично намагалася отримати майже 8 тисяч гривень лише за сам факт перебування справи у виконавчій службі.

Позиція суду

Суд детально проаналізував положення Закону України «Про виконавче провадження» та звернув увагу, що виконавчий збір є платою саме за примусове виконання рішення державним виконавцем. Закон прямо вимагає винесення постанови про стягнення виконавчого збору одночасно з відкриттям виконавчого провадження.

Особливого значення набув той факт, що виконавча служба сама визнавала різні суми боргу та неодноразово вносила зміни до реєстраційних даних провадження, виправляючи інформацію про розмір заборгованості та виконавчого збору.

Суд звернув увагу на правову природу виконавчого збору та дійшов висновку, що обов'язок його сплати безпосередньо пов'язаний із наявністю чинного виконавчого документа. Якщо ж судове рішення скасоване або виконавчий документ визнано таким, що не підлягає виконанню, підстав для стягнення виконавчого збору не існує.

Суд дійшов висновку, що постанови ДВС є протиправними та підлягають скасуванню.

У результаті суд:

• скасував постанову про стягнення виконавчого збору;
• скасував постанову про відкриття виконавчого провадження щодо його стягнення;
• скасував постанову про визначення мінімальних витрат виконавчого провадження;
• скасував постанову про відкриття провадження щодо стягнення цих витрат.

Таким чином, суд підтвердив: якщо державний виконавець фактично не забезпечив примусового виконання рішення, а борг був погашений без реального застосування виконавчих заходів, стягнення виконавчого збору може бути визнане незаконним.

Окремої уваги заслуговує питання розподілу судових витрат у цій справі.

Традиційно державні органи нерідко сприймають судові спори з громадянами як процес без фінансових наслідків для себе. Навіть якщо посадова особа ухвалює незаконне рішення, витрати на його оскарження фактично покладаються на самого громадянина. Саме тому механізм відшкодування судових витрат є одним із ключових інструментів захисту особи від протиправних дій суб'єктів владних повноважень.

У справі №200/10279/25 позивач був змушений не лише оскаржувати незаконні постанови державного виконавця, а й фактично долати процесуальні перешкоди. Спочатку позов був повернутий судом першої інстанції, після чого представнику позивача довелося готувати апеляційну скаргу та домагатися скасування такої ухвали в апеляційному порядку. Лише після втручання апеляційного суду справа була повернута для продовження розгляду по суті.

У матеріалах справи зазначено, що адвокатом було виконано значний обсяг роботи: проведено консультування клієнта, досліджено практику Верховного Суду, підготовлено позовну заяву, заяву про збільшення позовних вимог, апеляційну скаргу на ухвалу про повернення позову та додаткові письмові пояснення. Загальна вартість правничої допомоги склала 20 000 грн.

Суд окремо звернув увагу на важливий процесуальний принцип: саме сторона, яка заперечує проти заявлених витрат, повинна довести їх неспівмірність. Суд не має права довільно зменшувати розмір витрат на професійну правничу допомогу лише виходячи із власного суб'єктивного бачення їх розумності.

Цей підхід має принципове значення для спорів із державними органами. Адже громадянин, який змушений витрачати власні кошти на захист від незаконних рішень держави, не повинен залишатися сам на сам із фінансовими наслідками такого захисту.

Фактично суд підтвердив важливий правовий принцип: якщо незаконні дії державного органу змусили особу звертатися до суду та нести витрати на адвоката, ці витрати мають компенсуватися за рахунок бюджетних асигнувань відповідного органу.

Інакше виникає небезпечна ситуація, коли державний орган не несе жодних негативних наслідків за свої протиправні рішення, а весь фінансовий тягар їх оскарження покладається на громадянина.

Саме тому стягнення судових витрат у таких справах виконує не лише компенсаційну, а й превентивну функцію. Воно стимулює суб'єктів владних повноважень більш відповідально ставитися до своїх рішень та не перекладати вартість власних помилок на платників податків і учасників виконавчого провадження.

                                                                                                                                                 Адвокат Наталія Матвійчук