Цікаво, як психологи можуть оцінити наш стан у блокадному Маріуполі? 

Ми не мали депресії.  Навіть ті , хто від горя ледве вимовляв слова. Ті, хто опускав обличчя у долоні та закривався від усього світу.  Точніше від війни. 

 Ми не мали депресії.  У нас була приреченість.  Ми не вірили навіть у диво. 

 Я чомусь думала про тих, хто на нас напав.  Про тих, хто б'є по нас із усіх видів знарядь. Ми здавалися їм, заляканими  мишами, які забилися в нори. 

Спочатку я бажала їм zdohnytu.   А потім хотіла, щоб вони жили вічно.  У блокадному Маріуполі під бомбами. 

 Жили, як приречені та загнані в кут самотні й покинуті істоти.  Жили,  як ми під час блокади. 

 Ми готові були померти будь-якої хвилини.  Страх смерті був набагато меншим, ніж страх вічного життя в Маріупольському пеклі.   Скільки можна бомбити?  Ви бажаєте нас знищити?   Подавитеся!  

 У Маріуполі я зрозуміла, що означає опір.  Коли тобі вже нічого не страшно, і ти готовий знищувати тих, хто знищує тебе.  Опір від розпачу.  Все одно помремо.  Більше боятися нема чого.  

Але  ми продовжували існувати у пеклі.  Ми виживали. Всупереч своєму бажанню та всьому, що відбувалося з нами.  Це не було дивом.  Це було випадковістю.  Смерть грала з життям у шахи.  Замість фігурок ходила нами. 

 Іноді смерті докучало і вона била кулаком по дошці.  Тоді ми йшли до неї цілими під'їздами.  Або будинками.  Або кварталами. 

Якщо пощастить – йшли одразу.  Якщо ні - помирали під бетонними плитами. Ця смерть розтягувалася на нескінченність.   Врятуватись можливості не було.  Ті, хто довго вмирав, про це знали.

Я досі так і  не зрозуміла – чи справді я вижила?

***
Це будиночок, де ми жили із чоловіком.  Було пряме влучення і сусіди загинули не одразу.  Очевидці розповідали, що жінка ще певний час кричала з-під завалів.  Говорять, що цей будинок відремонтували.  Там хтось живе. Хтось іншій.

                                                                                                                     Надія Сухорукова