20 липня 2026 року суддя Верховного Суду Михайло Смокович оприлюднив окрему думку у справі №990/80/25 щодо санкцій, застосованих Указом Президента України №81/2025.
Попри те, що більшість суддів залишила санкції в силі, окрема думка заслуговує окремої уваги.
Суддя погодився: санкції можуть застосовуватися і до громадян України
Суддя Смокович не підтримав популярну тезу про те, що Закон України «Про санкції» взагалі не дозволяє застосовувати санкції до громадян України.
Навпаки, він прямо зазначив, що визначальним критерієм є не громадянство особи, а її діяльність, яка може створювати реальну або потенційну загрозу національній безпеці. У цьому він погодився як із попередньою практикою Великої Палати Верховного Суду, так і з позицією більшості суддів у цій справі.
Головна проблема — не санкції, а спосіб їх підготовки
Основний висновок окремої думки можна сформулювати одним реченням:
санкції не можуть ґрунтуватися на матеріалах, отриманих органом, який взагалі не мав законних повноважень встановлювати відповідні обставини.
Саме це суддя вважає ключовою помилкою всієї санкційної процедури.
На його переконання, якщо вихідна інформація отримана неналежним суб'єктом, то вся подальша процедура — від Кабінету Міністрів до РНБО і Президента — втрачає належну правову основу.
Держфінмоніторинг вийшов за межі своїх повноважень?
Саме цьому присвячена найбільша частина окремої думки.
Суддя детально аналізує Закон України №361-IX про фінансовий моніторинг.
Його висновок досить категоричний.
Державна служба фінансового моніторингу:
- здійснює аналіз фінансових операцій;
- виявляє ознаки легалізації доходів;
- передає матеріали правоохоронним або розвідувальним органам.
Натомість вона не уповноважена самостійно встановлювати існування загроз національній безпеці через політичну діяльність особи, оцінювати політичні рішення чи робити висновки про шкоду державним інтересам у діяльності Президента або Міністра закордонних справ.
Саме це суддя називає фундаментальною проблемою всієї справи.
Фактично суддя проводить дуже просту логіку.
Якщо закон визначив компетенцію кожного органу державної влади, то жоден орган не може виконувати функції іншого.
Якщо орган фінансового моніторингу починає оцінювати політичну діяльність, він виходить за межі своєї компетенції.
А якщо саме його висновок стає основою для застосування санкцій, то виникає питання про законність усієї процедури.
Кабінет Міністрів лише повторив чужі висновки
Ще один цікавий аспект окремої думки полягає у критиці діяльності Кабінету Міністрів України.
На думку судді, уряд не здійснив власної оцінки матеріалів.
Він фактично відтворив інформацію, отриману від Держфінмоніторингу, не перевіривши:
- чи мав цей орган право робити відповідні висновки;
- чи відповідають вони компетенції органу;
- чи існують достатні правові підстави для застосування санкцій.
Таким чином, Кабінет Міністрів, виконуючи роль суб'єкта внесення пропозицій щодо санкцій, фактично обмежився ретрансляцією чужих висновків.
Суддя поставив питання про саму мету санкцій
Окрема увага приділена ще одному аспекту.
Підставою санкцій стали події десятирічної та п'ятнадцятирічної давності.
При цьому суддя звертає увагу: санкції відповідно до Закону України «Про санкції» мають припиняти діяльність, яка створює реальні або потенційні загрози.
Якщо ж відповідні події:
- давно завершені;
- не тривають;
- не повторюються,
то виникає питання: яку саме діяльність санкції припиняють сьогодні?
Саме це питання суддя вважає одним із центральних у справі.
Верховенство права навіть під час війни
Окрема думка містить ще одну важливу тезу.
Суддя неодноразово наголошує: війна не скасовує Конституцію.
Так, держава має право застосовувати надзвичайні механізми захисту національної безпеки. Проте навіть у воєнний час будь-яке втручання у права людини повинно:
- мати законну підставу;
- здійснюватися компетентним органом;
- відповідати меті закону;
- залишатися пропорційним.
Ці принципи, на думку судді, залишаються обов'язковими незалежно від складності безпекової ситуації.
Окрема думка судді Михайла Смоковича логічно доповнює раніше висловлену окрему думку судді Олесі Радишевської, хоча вони зосереджуються на різних аспектах цієї ж справи. Якщо суддя Радишевська акцентувала увагу на недостатній інтенсивності судового контролю та необхідності реальної перевірки обґрунтованості застосування санкцій, то суддя Смокович зробив крок далі й поставив під сумнів саму законність санкційної процедури, звернувши увагу на компетенцію органів, які стали джерелом інформації для запровадження санкцій.
Таким чином, обидві окремі думки фактично формують єдину альтернативну концепцію судового контролю за санкціями. Вони не заперечують право держави застосовувати санкційний механізм в інтересах національної безпеки, однак наголошують, що навіть в умовах війни держава зобов'язана діяти виключно в межах Конституції та закону. Різниця полягає лише в акцентах: суддя Радишевська критикує недостатню глибину судової перевірки, тоді як суддя Смокович — законність самої адміністративної процедури застосування санкцій.
Наталія Матвійчук, адвокат
