Після аналізу публікації голови Асоціації приватних виконавців України Оксани Олександрівни Русецької, в якій вона порівнює дві постанови Верховного Суду, складається враження, що пані Оксана або навмисно звужує правове значення постанови Верховного Суду від 28.05.2026 у справі №200/8806/24, або змішує два принципово різних види правовідносин: внутрішньокорпоративні (статутні) та владно-управлінські.

Найцікавіше, що спотворення змісту судових рішень починається вже з першого абзацу публікації. Голова АПВУ зазначає: «Постанови достатньо різняться між собою та відповідають на питання — чи може приватний виконавець оскаржувати рішення РПВУ в адміністративному суді?»

На перший погляд це звучить логічно.

Однак насправді таке формулювання підміняє предмет обох справ та створює у читача хибне враження про зміст постанов Верховного Суду.

Проблема полягає в тому, що Верховний Суд взагалі не розглядав в обох справах одне й те саме питання.

У справі №200/7624/23 предметом спору була не законність рішення Ради приватних виконавців України, а бездіяльність РПВУ щодо розгляду пропозиції про ініціювання змін до законодавства.

Тобто мова йшла про реакцію органу самоврядування на звернення окремого члена професійної спільноти.

У справі №200/8806/24 предмет спору був принципово іншим.

Оскаржувалося рішення Ради приватних виконавців України, яке встановлювало обов'язкові правила поведінки для всіх приватних виконавців щодо повідомлення про зупинення діяльності та укладення договорів про заміщення.

Тобто в одному випадку йшлося про бездіяльність щодо індивідуального звернення.

В іншому — про акт загальної дії, який поширюється на всю професію.

Це різні правовідносини, різні предмети спору, різні способи захисту.

Насправді постанови Верховного Суду відповідають не на питання: «Чи може приватний виконавець оскаржувати рішення РПВУ?», а на два зовсім інші питання.

Перше: Чи може бути предметом адміністративного судового контролю внутрішня діяльність самоврядної організації щодо розгляду пропозицій її членів? На це питання Верховний Суд у справі №200/7624/23 фактично відповів негативно.

Друге: Чи повинні адміністративні суди дослідити, чи має рішення РПВУ ознаки нормативно-правового акта та чи здійснювала РПВУ владно-управлінські функції? На це питання Верховний Суд у справі №200/8806/24 відповів ствердно.

Саме тому друга постанова стала настільки незручною для АПВУ.

Чому така підміна вигідна керівництву АПВУ

Якщо сформулювати питання так, як це зроблено у публікації Оксани Русецької, у читача виникає враження, що Верховний Суд просто по-різному вирішив одну й ту саму проблему.

Насправді ж Верховний Суд розглядав два абсолютно різних види правовідносин.

Така підміна дозволяє непомітно перенести висновки зі справи про внутрішню діяльність органу самоврядування на справу про рішення, яке має ознаки нормативно-правового акта.

Саме це і є головною маніпуляцією.

Найбільш парадоксальним у цій історії є те, що наприкінці своєї публікації сама голова АПВУ закликає колег: «спиратися виключно на факти та уникати вільних інтерпретацій, які можуть викривити суть судових рішень».

Однак саме перше речення її статті фактично змішує дві різні категорії спорів — спір про бездіяльність органу самоврядування та спір про рішення, яке Верховний Суд запропонував перевірити на наявність ознак нормативно-правового акта.

І якщо вже говорити про об'єктивність та недопустимість викривлення змісту судових рішень, то починати варто саме з себе.

У справі №200/7624/23 Верховний Суд дійсно констатував, що звернення члена АПВУ з пропозицією ініціювати зміни до законодавства є елементом внутрішньої діяльності самоврядної організації, а тому такий спір не має ознак публічно-правового.

Але з цього зовсім не випливає висновок, що будь-яке рішення Ради приватних виконавців автоматично належить до сфери внутрішнього самоврядування.

У своїй професійній діяльності голова АПВУ Оксана Русецька фактично виходить із презумпції: якщо рішення ухвалене органом самоврядування — це внутрішня діяльність, правила, які затверджені спільнотою підлягають виконанню саме через призму самоврядності зазначеної організації і при виникненні будь-яких спірних моментів жодним чином не може бути допущений судовий захист.

Оксана Русецька аналізує лише форму органу ("самоврядна організація"), але майже не аналізує походження його повноважень.

Це принципова помилка.

Приватний виконавець не може вільно обирати:

• бути чи не бути членом АПВУ;
• виконувати чи не виконувати рішення РПВУ.

Членство в АПВУ прямо пов'язане із здійсненням професійної діяльності відповідно до Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Тобто АПВУ не є звичайною громадською організацією. Вона існує як елемент законодавчо встановленої системи регулювання професії. Тому частина її повноважень має саме публічно-правовий характер.

Чому для АПВУ було принципово довести відсутність владно-управлінських функцій?

На перший погляд може здатися, що дискусія про те, чи виконує Рада приватних виконавців України владно-управлінські функції, має виключно теоретичний характер. Насправді ж від відповіді на це питання залежить доля значної кількості нормативних документів органів самоврядування приватних виконавців.

Показовим є те, що паралельно з розглядом справ №200/7624/23 та №200/8806/24 у Донецькому окружному адміністративному суді перебувала справа №200/942/25 за позовом до Міністерства юстиції України щодо проведення перевірки дотримання законодавства про державну реєстрацію нормативно-правових актів, прийнятих Радою приватних виконавців України.

Предметом спору були акти, які фактично встановлюють обов'язкові правила професійної діяльності приватних виконавців, зокрема:

• Положення про центр підготовки та підвищення кваліфікації приватних виконавців;
• Положення про систему та порядок підвищення кваліфікації приватним виконавцем;
• Порядок визначення приватного виконавця, який здійснюватиме заміщення приватного виконавця, діяльність якого зупинена.

Фактично йшлося про документи, які безпосередньо впливають на можливість здійснення професійної діяльності приватними виконавцями, визначають їхні обов'язки та встановлюють обов'язкові правила поведінки.

Саме тому для АПВУ було надзвичайно важливо сформувати судову практику, за якою її рішення визнавалися б виключно проявом внутрішньої діяльності професійного самоврядування.

Якщо ж буде встановлено, що Рада приватних виконавців при прийнятті таких актів фактично здійснює владно-управлінські функції, це автоматично породжує низку незручних для АПВУ питань:

• чи є такі рішення нормативно-правовими актами;
• чи підлягають вони державній реєстрації в Міністерстві юстиції України;
• чи можуть вони набирати чинності без такої реєстрації;
• чи можуть вони бути визнані незаконними через порушення процедури їх прийняття.

Інакше кажучи, визнання за РПВУ владно-управлінських функцій відкриває можливість не лише судового контролю за окремими рішеннями Ради, а й перевірки законності всієї нормативної бази органів самоврядування приватних виконавців.

Саме в такому контексті набуває особливого значення справа №200/942/25.

Не менш цікавою є позиція Міністерства юстиції України.

Саме Міністерство відповідно до законодавства здійснює державну реєстрацію нормативно-правових актів та контролює дотримання вимог законодавства у цій сфері.

Однак у справі №200/942/25 Міністерство фактично зайняло позицію, яка збігалася з інтересами АПВУ: рішення Ради приватних виконавців не є нормативно-правовими актами та не підлягають державній реєстрації.

Така позиція виглядає доволі парадоксальною.

З одного боку, Міністерство юстиції постійно наголошує на необхідності дотримання вимог законодавства щодо державної реєстрації нормативно-правових актів усіма суб'єктами владних повноважень.

З іншого боку, коли постало питання про перевірку актів органів самоврядування приватних виконавців, Міністерство фактично стало на захист відсутності будь-якого зовнішнього контролю за такими документами.

Складається враження, що інтереси Міністерства юстиції та керівництва АПВУ в цьому питанні повністю збіглися: обидві сторони були зацікавлені в тому, щоб рішення Ради приватних виконавців залишалися поза процедурами як державного, так і судового контролю.

Чому постанова Верховного Суду від 28 травня 2026 року стала проблемою для АПВУ?

Саме тому постанова Верховного Суду у справі №200/8806/24 має значення, яке виходить далеко за межі спору щодо повідомлення про зупинення діяльності та заміщення приватного виконавця.

Фактично Верховний Суд поставив під сумнів базову тезу, на якій багато років будувалася правова позиція АПВУ: що рішення Ради приватних виконавців є виключно внутрішніми актами професійного самоврядування.

Якщо під час нового розгляду буде встановлено, що оскаржувані рішення мають ознаки нормативно-правового акта, це може стати відправною точкою для перегляду підходів до багатьох інших рішень Ради приватних виконавців України.

І саме тому боротьба навколо питання про наявність чи відсутність владно-управлінських функцій у діяльності РПВУ є не академічною дискусією, а боротьбою за те, чи існуватиме реальний зовнішній контроль за рішеннями органів професійного самоврядування приватних виконавців, чи вони й надалі залишатимуться поза таким контролем.

Найнебезпечніше для АПВУ питання: звідки взялися повноваження видавати обов'язкові правила?

У публічних дискусіях навколо справ про оскарження рішень Ради приватних виконавців України увага переважно зосереджена на питанні судової юрисдикції. Однак існує ще більш принципове питання.

Навіть якщо припустити, що окремі рішення РПВУ мають ознаки нормативно-правових актів, виникає логічне запитання: а хто взагалі наділив Раду приватних виконавців України повноваженнями видавати такі акти?

Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначає перелік повноважень органів самоврядування приватних виконавців.

Водночас ні Закон, ні Статут Асоціації приватних виконавців України не містять прямого повноваження Ради приватних виконавців України встановлювати нормативні правила поведінки, обов'язкові для всіх приватних виконавців України.

Тому якщо РПВУ фактично почала приймати акти, які:

• встановлюють нові обов'язки для приватних виконавців;
• запроваджують нові процедури;
• визначають додаткові умови здійснення професійної діяльності;
• передбачають правові наслідки за невиконання таких вимог,

то постає питання не лише про судовий контроль за такими рішеннями, а й про законність самого здійснення таких повноважень.

Верховний Суд фактично поставив РПВУ перед дилемою

Після постанови Верховного Суду від 28 травня 2026 року складається доволі незручна для АПВУ ситуація.

Якщо РПВУ наполягає, що її рішення не є нормативно-правовими актами, тоді виникає питання, чому вони проголошуються обов'язковими для всіх приватних виконавців.

Якщо ж РПВУ визнає, що її рішення фактично встановлюють загальнообов'язкові правила поведінки, тоді неминуче виникає інше питання: яким нормативним актом надано їй такі повноваження?

Тобто будь-яка відповідь породжує серйозні правові наслідки.

Саме тому керівництво АПВУ протягом тривалого часу намагалося доводити, що всі без винятку рішення Ради є виключно внутрішніми актами самоврядування.

Адже визнання протилежного автоматично відкриває дискусію про перевищення повноважень.

Перевищення повноважень не може прикриватися самоврядуванням

Принцип законності є базовим принципом діяльності будь-якого суб'єкта, який здійснює владні функції.

Орган може діяти лише в межах компетенції, прямо визначеної законом. Відсутність прямої заборони не означає наявності повноваження. Навпаки, у сфері публічного управління діє принцип: дозволено лише те, що прямо передбачено законом.

Однак ці основоположні принципи ніяк не вкладаються в парадигму професійної діяльності голови АПВУ, яка у Верховному Суді заявляє: «Я не бачу обмежень на сьогоднішній день в роботі РПВУ які рішення ми можемо приймати, а які рішення ми не можемо приймати».

Тому якщо буде встановлено, що РПВУ приймала рішення нормативного характеру без належного законодавчого уповноваження, йтиметься вже не про особливості професійного самоврядування, а про вихід за межі компетенції.

Чому це створює ризики для голови РПВУ?

Особливу увагу слід звернути на те, що рішення Ради приватних виконавців України не виникають самі по собі.

Організацію роботи Ради, підготовку проєктів рішень, їх винесення на розгляд та забезпечення виконання таких рішень здійснює керівництво органів самоврядування.

Якщо в майбутньому буде встановлено, що певні рішення РПВУ були прийняті за відсутності відповідних повноважень або з перевищенням компетенції, неминуче постане питання про відповідальність осіб, які ініціювали, підтримували та забезпечували прийняття таких рішень.

Адже професійне самоврядування не може бути індульгенцією від принципу законності.

Органи самоврядування створюються для реалізації повноважень, наданих законом, а не для самостійного розширення власної компетенції.

Доктор філософії права проти першого курсу юрфаку

Особливий подив у цій історії викликає навіть не сама правова позиція АПВУ, а те, наскільки очевидним є питання, яке довелося роз'яснювати Верховному Суду.

Ознаки нормативно-правового акта належать до базових категорій теорії держави і права. Їх вивчають студенти юридичних факультетів вже на початкових курсах навчання.

Ще з університетської лави майбутнім юристам пояснюють, що нормативно-правовий акт характеризується такими ознаками:

• встановлює загальні правила поведінки;
• поширюється на невизначене коло осіб;
• розрахований на багаторазове застосування;
• породжує юридичні наслідки для адресатів.

Саме ці критерії Верховний Суд фактично навів у постанові від 28 травня 2026 року, коли вказав судам попередніх інстанцій на необхідність перевірити оскаржувані рішення Ради приватних виконавців України на наявність ознак нормативно-правового акта.

Тому закономірно виникає питання.

Як сталося, що Донецький окружний адміністративний суд та Перший апеляційний адміністративний суд закрили провадження, навіть не дослідивши цих очевидних обставин?

І як сталося, що керівництво АПВУ продовжує наполягати на виключно внутрішньому характері актів Ради, які адресовані не окремому члену організації, а всім приватним виконавцям України?

Особливо цікавим це питання виглядає з огляду на те, що голова АПВУ Оксана Русецька є не просто практикуючим юристом, а особою, яка має науковий ступінь доктора філософії в галузі права.

Чи можна припустити, що людина з таким рівнем підготовки не знає класичних ознак нормативно-правового акта?

Перше припущення: захист інституційних інтересів АПВУ

Можливо, проблема полягає не у нерозумінні теорії права, а у тому, що визнання за рішеннями РПВУ ознак нормативно-правових актів породжує для АПВУ надто серйозні наслідки.

Тоді постають питання про:

• межі повноважень Ради;
• необхідність державної реєстрації окремих актів;
• можливість їх судового оскарження;
• законність уже прийнятих рішень;
• відповідальність посадових осіб за прийняття актів поза межами компетенції.

За таких умов заперечення нормативного характеру актів може бути не юридичною помилкою, а способом захисту сформованої системи управління професією.

Друге припущення: небажання допустити зовнішній контроль

Інше можливе пояснення полягає у тому, що визнання владно-управлінської природи окремих рішень РПВУ автоматично відкриває двері для контролю з боку судів та Міністерства юстиції України.

Тоді будь-яке рішення Ради доведеться оцінювати не з позиції корпоративної доцільності, а з позиції законності.

А це вже зовсім інший стандарт відповідальності.

Третє припущення: сформована практика без належної правової оцінки

Не можна виключати і більш прозаїчне пояснення.

Протягом багатьох років РПВУ приймала рішення, які фактично регулювали діяльність усіх приватних виконавців. З часом це могло почати сприйматися як звична практика, законність якої просто ніхто серйозно не перевіряв.

Однак саме для таких випадків і існує судовий контроль.

Завдання суду полягає не в тому, щоб підтвердити звичну практику, а в тому, щоб перевірити її відповідність закону.

Чи відповідає така позиція стандартам професійної етики?

Окремого аналізу заслуговує не лише правова, а й етична сторона цієї ситуації.

Якщо голова Ради приватних виконавців України в судових процесах наполягає на тому, що РПВУ не приймає нормативно-правових актів, виникає закономірне питання: як тоді кваліфікувати десятки документів, які протягом останніх років ухвалювалися Радою та були обов'язковими для виконання всіма приватними виконавцями?

Йдеться не про поодинокі рішення.

Під керівництвом нинішнього складу Ради ухвалювалися численні положення, порядки, регламенти, методики та інші акти.

Якщо такі документи не мають нормативного характеру, то чому вони є обов'язковими для всіх приватних виконавців?

А якщо вони все ж мають нормативний характер, то наскільки добросовісною є процесуальна позиція про їх виключно «внутрішній» характер?

Саме тут виникає питання не лише права, а й професійної етики.

Від вимог до приватних виконавців — до вимог до себе

Кодекс професійної етики приватного виконавця побудований на принципах доброчесності, чесності, добросовісності, поваги до закону та професійної репутації.

Ці стандарти однаково поширюються на всіх представників професії.

Більше того, до керівників органів професійного самоврядування суспільство та професійна спільнота закономірно мають право висувати навіть вищі вимоги, ніж до пересічних членів професії.

Саме тому виникає питання: чи відповідає принципу добросовісності ситуація, коли один і той самий орган роками видає акти загальної дії для всієї професії, а потім у суді стверджує, що такі акти взагалі не мають нормативного характеру?

Це питання потребує відповіді не лише з точки зору процесуальної тактики, а й з точки зору професійної етики.

Свобода професійної дискусії не може бути привілеєм лише керівництва АПВУ

Не менш дискусійною виглядає й заключна частина публікації голови АПВУ, де зазначено:

«аналізуючи та коментуючи практику Верховного Суду, занурюючись у юридичну аналітику, колегам, експертам та майстрам епістолярного жанру, вкрай важливо зберігати об'єктивність, спиратися виключно на факти та уникати вільних інтерпретацій...»

Сам по собі заклик до об'єктивності є цілком правильним.

Однак у контексті всієї історії він може сприйматися неоднозначно.

Адже саме судові спори останніх років показали, що багато питань щодо діяльності органів самоврядування приватних виконавців залишаються відкритими та потребують публічного обговорення.

Юридична наука і судова практика розвиваються саме через дискусію.

Право надавати правову оцінку рішенням Верховного Суду мають:

• науковці;
• адвокати;
• судді у своїх окремих думках;
• журналісти;
• колишні та діючі приватні виконавці;
• будь-які інші правники.

Більше того, саме критичний аналіз судової практики часто стає поштовхом для подальшого розвитку права.

Тому заклики до «уникнення інтерпретацій» можуть виглядати дивно, коли йдеться про сферу юридичної науки та правничої публіцистики, де інтерпретація судових рішень фактично є основним інструментом аналізу.

Особистий вимір цієї історії

Особливо гостро такі заяви можуть сприйматися у ситуації, коли їх адресатом фактично є особа, яка багато років була частиною професії, брала участь у формуванні судової практики щодо діяльності органів самоврядування, а згодом була позбавлена права на здійснення діяльності приватного виконавця та продовжує оскаржувати відповідні рішення в судах.

У такій ситуації складається враження, що критика адресована не абстрактним «майстрам епістолярного жанру», а конкретним особам, які послідовно ставлять незручні питання щодо діяльності керівництва АПВУ.

Однак право на свободу вираження поглядів не залежить від наявності чи відсутності посвідчення приватного виконавця.

Колишній приватний виконавець має таке ж право аналізувати судову практику, коментувати рішення Верховного Суду та висловлювати власну юридичну позицію, як і будь-який інший правник.

Більше того, коли судові рішення безпосередньо стосуються прав, професійної діяльності та репутації конкретної особи, її право публічно аналізувати такі рішення виглядає абсолютно природним.

Тому проблема полягає не в тому, що хтось висловлює іншу правову позицію. Проблема виникає тоді, коли представник органу професійного самоврядування починає створювати враження, що лише одна сторона спору має право на інтерпретацію судових рішень, тоді як усі інші повинні обмежитися переказом офіційної версії подій.

Саме такий підхід навряд чи відповідає принципам відкритості, плюралізму думок та поваги до професійної дискусії, яких суспільство вправі очікувати від керівника органу професійного самоврядування.

                                                                                               Наталія Матвійчук, колишній приватний виконавцеь