10 липня 2026 року Верховний Суд ухвалив одне з найважливіших рішень у справі №990/80/25 останніх років у сфері застосування персональних санкцій. Йдеться не лише про позов п'ятого Президента України Петра Порошенка щодо оскарження Указу Президента України про введення в дію рішення РНБО.
Фактично суд сформував відповідь на значно ширше питання: наскільки далеко може зайти держава, застосовуючи санкції до власних громадян, і де проходить межа між захистом національної безпеки та гарантіями прав людини.
Попри очевидний політичний контекст, сама справа має набагато більше юридичне значення.
У центрі спору перебували питання:
- чи можуть санкції застосовуватись до громадянина України;
- який рівень доказів повинен існувати для їх застосування;
- чи достатньо лише посилання на державну таємницю;
- чи має суд право перевіряти фактичні підстави санкцій;
- чи може Президент обмежувати права особи без вироку суду.
Позиція позивача
Позов містив одразу декілька фундаментальних аргументів.
Серед основних:
- неправильне зазначення ідентифікаційних даних особи;
- зміна тексту додатків до Указу після його оприлюднення;
- відсутність мотивування рішення;
- відсутність доказів причетності до терористичної діяльності;
- застосування санкцій, які взагалі не можуть бути реалізовані щодо фізичної особи;
- безстроковість санкцій;
- непропорційність втручання у права людини;
- політичний характер застосованих обмежень.
Фактично позов був побудований не навколо одного процесуального порушення, а навколо всієї конструкції застосування санкцій.
Позиція держави
Президент України, Кабінет Міністрів України та Міністерство економіки зайняли принципово іншу позицію.
Її можна звести до кількох тез.
По-перше, санкції мають превентивний характер. Вони не є кримінальним покаранням, тому не потребують доведення вини особи.
По-друге, рішення ґрунтується на матеріалах Держфінмоніторингу, які містять інформацію про загрозу національній безпеці.
По-третє, Президент та РНБО володіють широкою дискрецією у сфері захисту державної безпеки.
Саме ця позиція багато років була основою всієї санкційної практики України.
ЄСПЛ фактично змінив правила гри
Найважливішою частиною рішення Верховного Суду є не оцінка конкретних фактів, а застосування нового підходу, сформульованого Європейським судом з прав людини.
Суд прямо послався на рішення ЄСПЛ у справі «ТОВ "М.С.Л." проти України», яке стало остаточним у січні 2026 року.
Саме після цього рішення українські суди більше не можуть обмежуватися перевіркою лише формальної законності санкцій.
ЄСПЛ зазначив:
- необхідно перевіряти фактичне підґрунтя санкцій;
- оцінювати достатність доказів;
- перевіряти пропорційність втручання;
- виключати свавілля органів влади.
Фактично це означає перехід від формального контролю до повноцінного адміністративного судового контролю.
Верховний Суд сформулював п'ять критеріїв перевірки санкцій
Одним із найважливіших результатів цієї справи стало закріплення нового стандарту перевірки санкційних рішень.
Верховний Суд зазначив, що кожне рішення про застосування санкцій має оцінюватися за п'ятьма критеріями:
- дотримання процедури;
- наявність достатнього фактичного підґрунтя;
- правильність правової кваліфікації;
- пропорційність втручання;
- відсутність свавілля.
Для української судової практики це, без перебільшення, новий процесуальний стандарт.
Суд визнав особливу роль матеріалів з обмеженим доступом
Особливу увагу Верховний Суд приділив доказам із грифом «Для службового користування».
У справі значна частина матеріалів була досліджена саме у закритому судовому засіданні.
Водночас Суд наголосив на принциповій обставині: наявність інформації з обмеженим доступом не звільняє суд від обов'язку перевірити її достатність.
Інакше кажучи, навіть якщо суспільство не бачить цих матеріалів, суд повинен оцінити:
- чи існують вони взагалі;
- чи підтверджують викладені висновки;
- чи виправдовують настільки серйозне втручання у права людини.
Чи можуть санкції застосовуватися до громадянина України?
Саме це питання стало одним із центральних.
Позивач стверджував, що Закон України «Про санкції» дозволяє застосування санкцій до громадян України лише у випадку здійснення ними терористичної діяльності.
Натомість представники держави зазначили, що визначальним є не громадянство особи, а її діяльність, яка може створювати загрозу національній безпеці.
Це питання має фундаментальне значення, оскільки від його вирішення залежить подальше застосування санкцій до громадян України поза межами кримінального провадження.
Безстрокові санкції — окрема проблема
Позивач звертав увагу ще на один аспект.
Більшість застосованих до нього санкцій були встановлені безстроково.
При цьому Верховний Суд раніше неодноразово наголошував, що саме тимчасовий характер санкцій є одним із елементів забезпечення балансу між інтересами держави та правами особи.
Значення справи виходить далеко за межі особи позивача
Незалежно від ставлення до політичної фігури позивача, рішення Верховного Суду має значення для кожного майбутнього санкційного спору.
Фактично суд підтвердив:
- санкції не перебувають поза межами судового контролю;
- питання національної безпеки не виключає перевірку законності;
- дискреція Президента та РНБО не є абсолютною;
- кожне санкційне рішення повинно спиратися на достатню доказову базу;
- навіть матеріали з обмеженим доступом мають бути перевірені судом.
Справа щодо санкцій стосовно п'ятого Президента України стала не лише одним із найрезонансніших політичних процесів останніх років, а й важливою віхою у розвитку адміністративного судочинства.
Під впливом практики ЄСПЛ Верховний Суд сформував нову модель судового контролю за санкційними рішеннями, яка поєднує повагу до дискреційних повноважень органів державної влади у сфері національної безпеки з обов'язком суду забезпечити ефективний захист прав людини від свавільного втручання.
Саме тому значення цього рішення полягає не стільки у вирішенні конкретного спору, скільки у формуванні стандартів, які застосовуватимуться до всіх майбутніх санкційних справ в Україні.
Якого висновку дійшов Верховний Суд
Попри значний обсяг доводів позивача щодо процедурних порушень, відсутності належного мотивування, можливих помилок під час оприлюднення Указу та інших аргументів, Верховний Суд дійшов висновку про правомірність застосування санкцій.
Суд зазначив, що після дослідження як відкритих матеріалів, так і доказів з грифом «Для службового користування», він встановив наявність достатнього фактичного підґрунтя для висновку про існування реальних та потенційних загроз національній безпеці України. Відповідно, на думку колегії суддів, були наявні підстави, передбачені статтею 3 Закону України «Про санкції», для застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів.
Окрема думка головуючої судді: чи стане вона важливішою за саме рішення?
Не менш цікавим є те, що рішення ухвалено із двома окремими думками суддів. На момент підготовки цієї статті оприлюднено лише окрему думку головуючої судді Олесі Радишевської, хоча в самому рішенні прямо зазначено, що окремих думок дві. Це означає, що друга окрема думка ще не стала публічно доступною.
Вже оприлюднена окрема думка заслуговує на особливу увагу.
Із її змісту видно, що суддя не заперечує загальний підхід Великої Палати Верховного Суду щодо природи санкцій як превентивного заходу, а навпаки намагається деталізувати критерії оцінки доказів у санкційних спорах. Водночас окрема думка значно глибше аналізує питання, чи можуть матеріали кримінальних проваджень самі по собі автоматично свідчити про існування загроз національній безпеці.
Суддя звертає увагу, що РНБО та Президент України фактично спиралися на лист Держфінмоніторингу, який відтворював фабулу кримінальних проваджень, однак санкції не є видом кримінальної відповідальності і не повинні ототожнюватися із самим фактом наявності кримінального провадження. При цьому вона наголошує, що підставою санкцій має бути саме існування реальних або потенційних загроз національній безпеці, а не лише процесуальний статус особи у кримінальному провадженні.
Особливе здивування викликає якість підготовки документів, які виходять від найвищих органів державної влади. У матеріалах цієї справи суд окремо аналізував описки, технічні неточності та помилки в офіційних документах. Якщо навіть документи такого рівня готуються з елементарними недоліками, закономірно виникає питання про якість внутрішньої перевірки матеріалів, на підставі яких приймаються рішення, що істотно обмежують конституційні права людини.
З огляду на новизну сформульованих правових підходів, наявність двох окремих думок та значний суспільний інтерес, ця справа має всі передумови стати одним із ключових прецедентів української санкційної юриспруденції найближчих років.
Петро Порошенко є не просто громадянином України чи суб'єктом санкцій, а п'ятим Президентом України, лідером парламентської опозиції та одним із найбільш впізнаваних українських політиків. Його політичне протистояння з чинним Президентом Володимиром Зеленським триває фактично з президентських виборів 2019 року і вже багато років є одним із центральних конфліктів української політики. Політичні оглядачі характеризують їхні відносини як тривале суперництво, що виходить далеко за межі звичайної конкуренції між владою та опозицією.
Запровадження санкцій щодо колишнього Президента України закономірно викликало широкий суспільний резонанс. Представники влади наголошували, що рішення продиктоване виключно інтересами національної безпеки та наявністю відповідних матеріалів спеціальних органів. Натомість сам Петро Порошенко та його політична сила заявляли, що санкції мають політичний характер і спрямовані на усунення одного з головних опонентів чинної влади.
Чи відповідає це рішення європейським стандартам?
На моє переконання, відповідь — ні.
Попри те, що Верховний Суд формально послався на практику ЄСПЛ та навіть сформулював нові стандарти судового контролю за санкційними рішеннями, фактичне застосування цих стандартів викликає серйозні сумніви.
Насамперед виникає питання щодо ефективності судового контролю. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що суд не може обмежитися декларативною перевіркою доводів держави. Він повинен переконатися, що втручання у права особи ґрунтується на достатніх, переконливих та перевірених доказах.
У цій справі значна частина доказової бази залишилася недоступною для суспільства.
Крім того, санкції застосовані до одного з найвідоміших українських опозиційних політиків. У подібних категоріях справ ЄСПЛ традиційно досліджує не лише формальну законність втручання, а й можливу наявність політичної мотивації та відповідність статті 18 Конвенції, яка забороняє використовувати передбачені законом обмеження для досягнення інших, прихованих цілей.
Верховний Суд фактично не аналізував цей аспект, виходячи з того, що предметом спору була законність рішення РНБО та Указу Президента. Проте саме політичний контекст є одним із ключових факторів, який може стати предметом майбутньої оцінки ЄСПЛ.
Не менш важливо й те, що санкції були застосовані до особи, яка є потенційним учасником майбутніх президентських виборів після припинення воєнного стану. Сам по собі цей факт не доводить політичної мети санкцій, однак він об'єктивно посилює вимоги до держави щодо якості доказів, прозорості процедури та переконливості мотивування.
Саме тому, на мою думку, рішення Верховного Суду не можна вважати таким, що повною мірою відповідає стандартам ЄСПЛ. Воно демонструє позитивний крок у напрямку посилення судового контролю за санкційними рішеннями, однак не усуває фундаментальних питань щодо справедливості процедури, рівності сторін, достатності доказової бази та можливого політичного контексту застосування санкцій.
Верховний Суд прямо врахував висновки ЄСПЛ у справі «ТОВ "М.С.Л." проти України», яка стала першим рішенням Страсбурзького суду щодо українського санкційного механізму. Саме після цієї справи українські суди були змушені переосмислити межі свого контролю за рішеннями РНБО.
Особливу увагу ЄСПЛ приділяє ситуаціям, коли обмежувальні заходи застосовуються до політичних діячів. У таких справах Суд оцінює не лише формальну законність рішення, а й те, чи не використовувалися державні повноваження для досягнення цілей, відмінних від офіційно задекларованих. Якщо заявник стверджує про політичну мотивацію переслідування, ЄСПЛ може аналізувати справу також крізь призму статті 18 Конвенції (використання обмежень прав з іншою метою, ніж передбачено Конвенцією). Практика Суду у справах щодо опозиційних політиків, зокрема Mikheil Saakashvili, Alexei Navalny та Selahattin Demirtaş, демонструє, що ЄСПЛ уважно досліджує саме можливу політичну мету втручання.
Ймовірний тиск на суддів
Адвокат Петра Порошенка Ілля Новіков публічно заявив, що під час розгляду справи сторона захисту мала підстави підозрювати можливий тиск на суддів Верховного Суду. За його словами, підозри виникли ще після неодноразових перенесень оголошення рішення. Згодом він також стверджував, що захист отримував інформацію про нібито спроби окремих працівників Служби безпеки України встановити контакти із суддями, а також про можливий психологічний тиск на одного із суддів через членів його родини.
Не менш цікавим є й процесуальний аспект. Попри публічні заяви про можливий тиск, не відомо про задоволення чи заявлення відводів складу суду саме з цієї підстави або про офіційні звернення суддів щодо втручання у здійснення правосуддя під час розгляду цієї справи. Водночас із відкритих матеріалів випливає, що сторона захисту активно використовувала інші процесуальні механізми захисту своїх прав (клопотання, заяву про забезпечення позову, інші процесуальні звернення), однак питання можливого зовнішнього впливу на суд не стало предметом окремого процесуального розгляду.
Наразі можна достовірно стверджувати, що сторона Петра Порошенка публічно заявила про ймовірний тиск на суддів; назвала двох працівників СБУ, яких вважає можливими учасниками такого впливу; повідомила про ймовірні погрози відкрити кримінальне провадження щодо батька однієї із суддів; пов’язала неодноразові перенесення засідань із намаганням отримати додатковий час для впливу на колегію; а також оголосила про намір звернутися до правоохоронних органів і керівництва СБУ.
Тому наразі йдеться не про доведений факт тиску, а про серйозні публічні звинувачення, які потребують незалежного та прозорого розслідування.
Справа ще не завершена
Попри ухвалення рішення судом першої інстанції, юридична історія цієї справи триває.
Як уже відомо, апеляційну скаргу на це рішення було подано, однак станом на сьогодні вона ще не прийнята до розгляду. Остаточну оцінку законності застосування санкцій у цій справі має дати саме Велика Палата Верховного Суду.
Чи стане це рішення орієнтиром для майбутньої судової практики?
Найбільше занепокоєння викликає навіть не результат цієї конкретної справи, а потенційний вплив постанови на подальшу практику адміністративних судів.
Якщо рішення Верховного Суду буде сприйняте як таке, що допускає формальне мотивування у справах із високим політичним резонансом, це може створити небезпечний прецедент. Нижчі суди можуть зробити висновок, що достатньо загально послатися на дискрецію державних органів, наявність матеріалів з обмеженим доступом або питання національної безпеки, не надаючи детальної відповіді на кожний істотний аргумент сторін.
Водночас саме практика Верховного Суду та Європейського суду з прав людини послідовно вимагає іншого підходу. Право на справедливий суд передбачає не лише можливість бути вислуханим, а й обов'язок суду належним чином мотивувати своє рішення. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що суди не зобов'язані відповідати на кожне другорядне твердження сторони, однак вони повинні дати чітку відповідь на істотні доводи, від яких залежить вирішення спору.
Особливо високими ці вимоги є у справах, де держава істотно втручається у права особи. У таких випадках якість судового контролю повинна бути не нижчою, а навпаки — більш ретельною, ніж у звичайних адміністративних спорах.
Наталія Матвійчук, адвокат
