Постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2026 у справі № 990/282/24 може істотно змінити практику застосування статті 382 КАС України. Велика Палата скасувала ухвалу КАС ВС від 24.09.2025, якою було відмовлено у встановленні судового контролю, та фактично відкинула поширений підхід: спочатку стягувач повинен пройти процедуру примусового виконання, а вже потім просити суд проконтролювати виконання власного рішення.

Судове рішення є. Виконання — немає

Справа виникла за позовом щодо нерозгляду Президентом України подання Вищої ради правосуддя про призначення позивачки на посаду судді Шевченківського районного суду м. Києва.

Рішенням КАС ВС від 24.04.2025, залишеним без змін Великою Палатою 17.07.2025, бездіяльність Президента було визнано протиправною та зобов'язано його розглянути відповідне подання ВРП.

Рішення набрало законної сили, однак його фактичного виконання не відбулося.

Позивачка звернулася із заявою про встановлення судового контролю. Проте ухвалою від 24.09.2025 КАС ВС відмовив.

Серед аргументів — заявниця не довела використання всіх можливих заходів виконання рішення у загальному порядку та їх безрезультатність. Суд фактично запропонував спочатку скористатися механізмами виконавчого провадження.

Судового контролю бояться навіть тоді, коли справа стосується самих суддів

Ця справа показова ще з однієї причини.

Навіть коли невиконане рішення безпосередньо стосувалося призначення особи на посаду судді, суд першої інстанції не наважився одразу застосувати передбачений КАС України механізм контролю за виконанням власного рішення.

Це добре ілюструє загальну проблему адміністративного судочинства: стаття 382 КАС України існує, законодавець поступово посилює механізми судового контролю, Конституція прямо покладає контроль за виконанням судового рішення на суд, однак на практиці суди нерідко поводяться з цим інститутом як із надзвичайним заходом, якого бажано уникати.

І якщо така обережність проявляється навіть у справі, де невиконання рішення стосується питання призначення судді, легко уявити становище звичайного громадянина у спорі з військовою частиною, Пенсійним фондом, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень.

Велика Палата: достатньо самого факту невиконання

02.07.2026 Велика Палата ВС скасувала ухвалу від 24.09.2025.

Ключовий висновок ВП ВС принциповий:

для задоволення заяви про встановлення судового контролю достатнім є сам факт невиконання або неповного виконання судового рішення незалежно від причин такого невиконання.

Велика Палата розмежувала дві процесуальні стадії.

Перша — вирішення питання про встановлення судового контролю та зобов'язання відповідача подати звіт.

Друга — розгляд цього звіту, під час якого суд уже з'ясовує причини невиконання рішення, дії відповідача, наявність об'єктивних перешкод та достатність вжитих ним заходів.

Тому вимагати від заявника ще до встановлення контролю довести причини невиконання рішення або неефективність інших механізмів його виконання — означає фактично підміняти одну стадію іншою.

Виконавче провадження не замінює судовий контроль

Не менш важливим є те, що Велика Палата фактично спростувала підхід «спочатку виконавець — потім судовий контроль».

Стаття 129-1 Конституції України прямо встановлює: судове рішення є обов'язковим до виконання, а контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Тому судовий контроль та виконавче провадження — різні правові механізми.

Отримання виконавчого листа, його направлення на виконання чи навіть можливість застосування заходів примусового виконання самі по собі не повинні бути підставою для відмови у судовому контролі, якщо рішення фактично залишається невиконаним.

Інакше виникає парадокс: суд визнає дії державного органу незаконними, зобов'язує його поновити порушене право, а коли орган не виконує це рішення — той самий суд відмовляється контролювати його виконання.

Судовий контроль — не привілей і не крайній захід

Постанова Великої Палати від 02.07.2026 має значення далеко за межами спору щодо призначення судді.

Вона дає вагомий аргумент проти типових відмов за статтею 382 КАС України з мотивів того, що заявник:

не довів неможливість виконання рішення в порядку виконавчого провадження; не вичерпав усі інші засоби; не довів причин невиконання; не підтвердив, що без судового контролю рішення точно не буде виконано.

Якщо рішення не виконане — саме це і є підставою для реагування суду.

Причини невиконання має пояснювати передусім суб'єкт владних повноважень у своєму звіті, а не громадянин повинен наперед доводити суду, чому державний орган не виконав обов'язкове судове рішення.

Справа № 990/282/24 дуже точно демонструє проблему українського судового контролю.

Закон передбачає контроль. Конституція покладає його здійснення на суд. Рішення набрало законної сили. Державний орган його не виконує. Але навіть після цього особа нерідко повинна окремо переконувати суд, що настав час проконтролювати виконання його ж власного рішення.

Велика Палата ВС у постанові від 02.07.2026 зробила важливий крок до зміни такого підходу: судовий контроль — це не «останній шанс» після безрезультатного виконавчого провадження, а самостійний процесуальний механізм забезпечення обов'язковості судового рішення.

                                                                                              Наталія Матвійчук, адвокат