28 травня 2026 року Верховний Суд у справі №200/8806/24 ухвалив постанову, яка може мати значний вплив на всю систему професійного самоврядування приватних виконавців України.
Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій про закриття провадження та фактично відкрив шлях до судового контролю за рішеннями Ради приватних виконавців України.
Суть спору
Приватний виконавець Наталія Матвійчук оскаржила пункти 2 та 3 рішення Ради приватних виконавців України №72 від 02.08.2024, якими всіх приватних виконавців було зобов'язано:
- повідомляти Асоціацію про зупинення, припинення або поновлення діяльності;
- інформувати про укладення договорів заміщення у разі зупинення діяльності.
На думку позивача, Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» не наділяє Раду приватних виконавців повноваженнями встановлювати нові обов'язки для приватних виконавців, яких закон прямо не передбачає.
Після зупинення діяльності позивача Міністерством юстиції Асоціація направила лист з вимогою виконати зазначене рішення та повідомила про можливість перевірки дотримання рішень Ради приватних виконавців України в порядку дисциплінарного провадження. Саме ця вимога стала підставою для звернення до суду.
Чому суди відмовилися розглядати справу?
Донецький окружний адміністративний суд та Перший апеляційний адміністративний суд дійшли висновку, що спір не є публічно-правовим. На їх переконання, Асоціація приватних виконавців України не є суб'єктом владних повноважень, а здійснює лише внутрішнє професійне самоврядування. Тому спір, на думку цих судів, мав розглядатися не в адміністративному, а у цивільному процесі.
Фактично суди виходили з того, що спір виник між членом професійної організації та самою організацією щодо її внутрішньої діяльності.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд не погодився з таким підходом.
Принципово важливим є те, що касаційний суд не визнав автоматично Раду приватних виконавців суб'єктом владних повноважень. Однак він зазначив, що суди попередніх інстанцій взагалі не дослідили головне питання — правову природу оскаржуваного рішення.
Суд звернув увагу, що:
- рішення Ради є обов'язковими для всіх приватних виконавців України;
- спірні положення встановлюють певні правила поведінки;
- вони розраховані на багаторазове застосування.
Саме тому Верховний Суд вказав, що необхідно перевірити, чи не мають спірні положення ознак нормативно-правового акта.
Центральна правова позиція Верховного Суду полягає в тому, що при вирішенні питання про юрисдикцію недостатньо дослідити лише статус органу, який ухвалив рішення.
Необхідно також оцінити сам зміст оскаржуваного акта.
Інакше кажучи, навіть якщо орган формально не є державним органом, його рішення може підлягати оскарженню в адміністративному суді, якщо воно:
- встановлює загальнообов'язкові правила;
- поширюється на невизначене коло осіб;
- має нормативний характер.
Саме ці критерії традиційно використовуються для визначення нормативно-правового акта в адміністративному судочинстві.
Це надзвичайно важливий висновок для всієї системи професійного самоврядування.
На думку Верховного Суду, суди попередніх інстанцій допустили процесуальну помилку, оскільки закрили провадження без належного дослідження характеру оскаржуваного рішення. Вони зосередилися виключно на організаційно-правовому статусі відповідача та фактично проігнорували зміст спірного акта.
Саме тому Верховний Суд скасував ухвалу про закриття провадження та направив справу для продовження розгляду до Харківського окружного адміністративного суду.
Висновки
Постанова Верховного Суду у справі №200/8806/24 є значно важливішою, ніж може здатися на перший погляд.
Суд фактично підтвердив, що питання судового контролю над рішеннями органів професійного самоврядування не може вирішуватися лише через формальне визначення їхнього статусу. Якщо такі органи встановлюють загальнообов'язкові правила для невизначеного кола осіб, їхні рішення можуть набувати ознак нормативно-правових актів і, відповідно, підлягати перевірці адміністративними судами.
Подальший розгляд цієї справи може стати одним із ключових прецедентів щодо меж повноважень професійного самоврядування та права представників цієї професії на судовий захист від актів своєї самоврядної організації.
Якщо оцінювати діяльність Асоціації приватних виконавців України не з точки зору статистичних досягнень, а з точки зору інституційного розвитку професії, то поряд із безперечними досягненнями виникає низка незручних запитань.
За десять років існування інститут довів свою ефективність. Водночас за десять років існування інституту так і не було забезпечено належного правового механізму захисту приватного виконавця від рішень власних органів самоврядування.
Показовим є те, що лише у 2026 році Верховному Суду довелося фактично втручатися для вирішення базового питання: чи можуть приватні виконавці оскаржувати рішення Ради приватних виконавців України в адміністративному суді. Сам факт існування такого спору через десять років після створення інституту свідчить про серйозну прогалину в системі професійного самоврядування.
За цей час АПВУ активно відстоювала розширення повноважень приватних виконавців, зміну правил доступу до професії, розширення категорій виконавчих документів та посилення ролі самоврядування. Проте питання процесуальних гарантій для самих членів Асоціації залишається неврегульованим.
Фактично виникла парадоксальна ситуація: органи АПВУ ухвалюють обов'язкові для всіх приватних виконавців рішення, можуть ініціювати дисциплінарні процедури та здійснювати контрольні функції, але водночас роками не було зрозуміло, в якому суді член Асоціації може захистити свої права від таких рішень.
Самоврядування не може існувати без підзвітності. Якщо орган професії отримує право встановлювати правила для всіх її представників, то повинна існувати й зрозуміла процедура їх судового оскарження.
Тому одним із головних недоліків діяльності АПВУ за десять років існування можна назвати не відсутність статистичних показників ефективності, а відсутність належно сформованої системи внутрішньої правової визначеності та судового контролю за рішеннями органів самоврядування. Саме цей аспект сьогодні виглядає найбільш контрастно на тлі заяв про європейські стандарти та зрілість інституту приватного виконання.
Інакше кажучи, інститут приватних виконавців навчився ефективно виконувати рішення судів, але за десять років так і не створив безспірного механізму захисту своїх власних членів від можливих порушень з боку органів професійного самоврядування. Це навряд чи можна вважати ознакою повністю сформованого та зрілого самоврядного інституту.
Поки справа щодо законності рішень Асоціації проходила через суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій, автор публікації була позбавлений права здійснювати діяльність приватного виконавця. Складається враження, що за активне відстоювання своїх прав, системне оскарження рішень органів самоврядування та спроби домогтися судової перевірки законності їх дій приватний виконавець заплатила найвищу професійну ціну — втратою можливості здійснювати свою діяльність. У такій ситуації особливо гостро постає питання ефективності механізмів захисту членів Асоціації від потенційного зловживання владними повноваженнями з боку її органів.
Наталія Матвійчук
Верховний Суд під головуванням судді Касаційного адміністративного суду Жука А.В. вирішує питання юрисдикції спорів приватних виконавців з органом їх самоврядування
Між нарадчою кімнатою і рішенням хтось постукав?
